Розділ 15.1. Несподівані девіденди фіктивного шлюбу

За дві години ми — усі четверо керівників відділів і я — мали зустрітися з юристом. По суті, ця зустріч мала бути лише формальністю, бо й так було зрозуміло, що саме Дмитро Вікторович має зайняти керівну посаду.

Він працював у компанії від самого початку її створення. Саме йому Роман довіряв найбільше і під час своїх відряджень завжди залишав його за себе.

Чи була я рада цій новині?

Ну… як сказати.

Одного разу мені вже доводилося працювати під керівництвом Дмитра Вікторовича… Досвід сумнівний, я б так сказала.

Ні, як керівник Дмитро був більш ніж компетентним. Він чудово розбирався в роботі, міг не лише створювати архітектурні проєкти, а й успішно поєднувати інші функції. Проблема була тільки в його характері. З ним важко було працювати. Принаймні мені. Хоча особливих скарг від його безпосередніх підлеглих я не чула, тому справа могла бути саме в мені.

Хай там як, а я морально була до цього готова.

Потерплю.

Це ж не назавжди.

Хоча, звісно, його керівництво могло й затягнутися, якщо Роман так і не пригадає всього. Але навіть з цим я теж вже змирилася.

Якщо коротко, я думала, що готова до всього.

Як же я помилялася.

— Що? Що ви сказали? — перепитала я, бо не могла повірити власним вухам. Я вдивлялася в Павла Дмитровича, чекаючи, що ось-ось він усміхнеться й скаже: «Розіграш». Але ні. Він був абсолютно серйозним.

— Це якась нісенітниця! — підскочив Дмитро й гепнув долонею по столу.

— Тримайте себе в руках, — холодно промовив юрист, пронизуючи його поглядом.

Дмитро важко дихав від злості, кулаки були стиснуті так сильно, що побіліли кісточки пальців. Здавалося, ще мить — і він вибухне, але він усе ж узяв себе в руки й сів на місце.

— Такого не може бути, — крізь зуби повторив він.

Не може… Та точно не може…

— Ось документ, складений мною та завірений нотаріусом, — юрист передав папери Дмитру. Той схопив їх і почав гарячково вчитуватися в текст.

Усі інші теж сиділи дещо приголомшені новиною. Переглядалися, намагаючись осмислити все, що щойно почули.

А я?

Я весь цей час сиділа в повному шоці й подумки повторювала одну-єдину фразу:

Не може бути.

Це й справді виглядало просто безглуздо. Так не могло бути. Наразі для всіх наше весілля і стосунки були цілком реальними, але насправді це було не так. Я була лише фіктивною дружиною і точно, абсолютно точно, на це не заслуговувала.

І взагалі, ми так не домовлялися!

Якого біса?!

— Ви точно впевнені, що не помилилися? — перепитала я.

Юрист усміхнувся й кивнув.

— Абсолютно.

Ага…

— І це Роман прийшов одного дня і сказав: віддайте моїй… дружині… двадцять відсотків від фірми? Отак просто?

— Приблизно, — спокійно відповів Павло Дмитрович.

— А він не пояснив нафі… тобто нащо це йому?

— Для оформлення документів мені пояснення не потрібні.

Ага...

— Ні. Тут точно якась помилка, — Дмитро відкинув від себе документи.

— Ніякої помилки немає, — ще раз підтвердив юрист.

— Не бачу ніякої проблеми, — промовила наша керівниця фінансового відділу Наталія. — Фірма отримує ще одного власника і заступника на керівній посаді. Це ж чудово.

— Що? — не повірив своїм вухам Дмитро.

— Повністю згодна, — підтакнула голова проєктного відділу Вікторія. — Це спрощує нам велику кількість проблем.

— Ви що, не розумієте? Вона розвалить нашу фірму! Та ви всі можете залишитися без роботи вже через місяць, — вигукнув він, знову підскакуючи зі свого місця й тикаючи пальцем у мій бік.

Який жах...

— З чого ви це взяли? — запитала Вікторія, склавши руки в замок і скептично поглянувши на Дмитра.

Він запнувся, задумавшись над її запитанням, а потім видав:

— А з чого ви взяли, що вона взагалі компетентна для цієї посади?

А ось тут він був в чомусь правий. Я теж не була певна, що потягну таку важливу роль. Зовсім не була певна. Бути асистентом і бути керівником — зовсім різні речі, хоч про фірму я знала практично все.

— Тут я згоден, — висловив свою думку керівник адміністративного відділу Іван. — Помічниця на посаді начальника — сумнівне рішення.

— Дякую, — вигукнув Дмитро, нарешті знайшовши підтримку хоча б в однієї людини.