Розділ 14.2. Служба доставки поганих новин

— Все гаразд? — Аліна підійшла до мене одразу, як тільки Дмитро пішов геть.

— Так. Дякую тобі. — щиро сказала я. — Якби не ти...

Потомства у нього б не було!

— Та ти що? Я ж нічого не зробила.

— Справді так думаєш?

Дівчина засоромилася. І все ж, попри свій страх, вона наважилася заступитися за мене. Це дуже багато чого варте.

— Ем…?

— Так? Ти хотіла щось запитаи?

— Я тут краєм вуха почула про Романа Олексійовича… — вона стишила голос і пошепки запитала: — це правда, що він втратив пам’ять?

Я важко видихнула.

— Так… правда.

— Який жах! — Аліна прикрила рот долонею, і її очі округлилися від потрясіння.

— Де жах? Що сталося? — нашу розмову почула Вікторія, а за нею й інші.

— Щось сталося?

— Дорогі колеги… я все розповім, коли всі зберуться.

— Та що сталося?

— Що таке?

— Будь ласка… я все розповім за кілька хвилин, — спробувала достукатися до них ще раз, але вони мене вже не чули.

— Нас що, звільняють?

— Фірма збанкрутувала?!

Та скільки можна…

— Досить! — вигукнула я, і в офісі запанувала тиша. — Через десять хвилин усі збираються в головній залі. Я все поясню.

— Так, — усі відповіли разом.

А я тим часом, про всяк випадок, написала в робочий чат, щоб усі були в курсі й ніхто не пропустив збори. А потім кілька хвилин просто сиділа, підбираючи слова. Бо як повідомити людям, що їхній керівник більше не пам’ятає навіть власного імені?

Блін...

Я тяжко зітхнула. Навіть не хотіла рахувати, вкотре за сьогодні. А ще тільки ранок.

Ще трохи. Потерпи.

Я зробила глибокий вдих і змусила себе встати.

Ну, поїхали…

Коли я увійшла до головної зали, тут усе гуділо, наче розтривожений вулик, і з моєю появою нічого не змінилося. Я зачекала хвилину, дві… але терпець мій урвався. Довелося знову вдатися до командного тону.

— Прошу тиші! — вигукнула я твердим голосом. На мій подив, цього виявилося достатньо — розмови одна за одною стихли. — Дякую.

На мені зосередилися десятки очей, і під їхнім натиском я зрозуміла, що зовсім не готова вимовляти ці слова, та відступати було нікуди.

Я на мить опустила погляд, збираючись із думками. Зробила глибокий вдих і знову подивилася на колег.

— Я зібрала вас, щоб повідомити важливу новину про Романа Олексійовича.

По залі одразу прокотився тихий шепіт, але цього разу ніхто не наважився перебити мене.

— Учора він потрапив в аварію.

— Що?!

Дехто не міг стриматися.

— Який жах!

— Він живий, — одразу додала я. — І його життю нічого не загрожує. Лікарі кажуть, що фізично він відновлюється добре.

Усі трохи видихнули.

А я важко ковтнула.

Найгірше залишалося попереду.

— Але внаслідок травми він втратив пам’ять.

У залі стало настільки тихо, що я почула чийсь різкий вдих.

— Повністю? — тихо запитала Вікторія.

Я кивнула.

— Так. Він не пам’ятає ні мене, ні вас, ні… — я на секунду запнулася, — ні навіть власного імені. Нічого. Швидше за все, амнезія тимчасова, але поки що ніхто не може сказати, коли саме пам’ять повернеться.

Хтось тихо видихнув:

— Боже…

— Тобто він нас узагалі не пам’ятає? — перепитав хтось із кінця залу. — І тебе не пам’ятає?

— Ні.

Знову запала тиша.

Кілька людей співчутливо подивилися на мене, і від цього стало ще ніяковіше.

Якби я і справді була його дружиною, для мене це був би справжній удар.

Я подивилася на знайомі обличчя колег і раптом подумала, що для них це звучить так само неймовірно, як ще вчора для пані Марії.

Ще в п’ятницю Роман Олексійович був тут. Сидів у своєму кабінеті, сварився через запізнення, вимагав звіти й роздавав завдання.

А тепер він навіть не знає, хто всі ці люди.

— Я розумію, що у вас зараз багато запитань, — продовжила я. — Але поки що лікарі не можуть сказати нічого конкретнішого. Тому прошу не вигадувати чуток і не поширювати неперевірену інформацію.

— А до нього можна буде навідатися?

— У лікарню зараз пускають лише родичів, можливо, пізніше.

— А що тепер буде з компанією? — пролунало інше запитання. — Хто буде за головного, поки Роман Олексійович у лікарні?

Оце вже було складніше.

Я на мить замислилася, а потім відповіла якомога впевненіше:

— Я переговорю з юридичним відділом і з’ясую всі формальності. Потрібно вирішити, хто і на яких підставах зможе виконувати його обов’язки, поки він не повернеться. Упевнена, ми все владнаємо.

— Тобто компанія продовжить працювати як раніше?

— Саме так. Ніхто нічого не зупиняє. Робота триває у звичному режимі.