Розділ 14.1. Служба доставки поганих новин

Понеділок…

Ніколи ще я так не чекала понеділка. Хоч і він обіцяв бути зовсім нелегким. Та чомусь мені здавалося, що саме на роботі я нарешті зможу трохи перепочити від усіх потрясінь і хоча б ненадовго повернутися до звичного ритму життя.

Наївна.

Тимофій сьогодні залишився з пані Марією. До Романа ми збиралися лише ввечері, тож я зі спокійною совістю поїхала на роботу.

Я зайшла в офіс, і в ту ж мить мене накрила незвична тиша…

Ніколи ще не була в офісі так рано. Ще майже пів години… Зазвичай усі збиралися хвилин за десять чи навіть п’ять до початку робочого дня.

Та сьогодні хотілося побути хоч кілька хвилин наодинці. Подумати. Розставити все по місцях.

Я підійшла до свого робочого місця, поставила сумку. Повісила піджак. Усе як завжди, але чогось не вистачало. І я чудово знала, чого саме — боса у своєму кабінеті.

Ноги самі понесли мене туди.

Я обережно відчинила двері й застигла на порозі. Враз мене накрило сумом від усвідомлення, що бос ще не скоро сюди повернеться.

Зітхнула…

Зберись. Роботу ніхто не скасовував.

Я труснула головою, намагаючись викинути всі непотрібні думки з голови.

Точно. Договір.

Ще в п’ятницю мала ним зайнятися. Добре, що згадала.

Впоралася я з цим завданням не надто швидко — у боса була особлива здатність перетворювати свій робочий стіл на смітник. Ну, це я так говорила, а він називав це творчим хаосом.

А коли нарешті знайшла потрібний документ і вже виходила з кабінету, буквально врізалася в того, кого якраз хотіла бачити в останню чергу.

— Ая-яй, подивіться, хто явився нарешті на роботу?

Ігноруй його, просто ігноруй.

— І вам добрий ранок.

Я спробувала його обійти, та він загородив мені дорогу.

Ну що ще?

— Що вам потрібно, Дмитре Вікторовичу? — якомога стриманіше запитала я, дивлячись йому прямо в очі й не збираючись відступати під його напором.

— Ольго... Максимівно, — протягнув він невдоволено. — Що ви робили в кабінеті Романа з самого ранку?

— Роботу, — відрізала я і спробувала відштовхнути Дмитра з дороги. І це у мене навіть вийшло, та він не збирався так просто мене відпускати.

— Стояти! — він схопив мене за руку й різко розвернув до себе.

— Ау! Що з тобою не так? — я спробувала вирватися, але його хватка була надто міцною.

— Я запитую тебе… що ти робила в кабінеті Романа?

— А не бачиш? — Я тикнула йому документом в обличчя. — Шукала договір!

Він вихопив у мене його з рук і уважно вчитався в текст, усе ще тримаючи мене за руку, наче я якась злочинниця.

— І навіщо він тобі?

— Бо Роман просив мене підготувати новий договір для цієї компанії. Цей уже закінчується через два дні.

Він поглянув на мене примруженими очима і акуратно розтиснув пальці. Я забрала свою руку і потерла зап’ястя, що боліло від його хватки.

Може, заявити на нього?

— Усе одно ти не маєш права заходити в кабінет Романа без дозволу… тим більше коли нікого нема. Хто знає, що ти там можеш взяти. Ти мене зрозуміла?

— Ага. Ясно як день.

Як же він дістав.

Він вже розвернувся аби піти, та я зупила його.

— Стій.

Дмитро розвернувся і роздратовано запитав:

— Що?

— У мене є для тебе новини, — сказала я.

— Які? — в його голосі звучала насторога.

— Погані.

Дмитро нахмурився.

— Кажи.

— Роман потрапив в аварію.

— Як?! — Він аж підскочив. — Що з ним?

— Він живий… Його життю нічого не загрожує. Руки, ноги теж цілі…

— Чому в твоєму голосі я чую якесь «але»…

— Бо воно там є.

— Говори, — він ледь не кричав.

— Роман втратив пам’ять.

— Що?! — Цього разу скрик вийшов навіть голоснішим, ніж попереднього. Я ж вуха прикрила. — Як втратив пам’ять? Повністю?

— Повністю… але лікар сказав… що це тимчасово… тож…

Я помітила, як Дмитро різко змінився в обличчі. Він зробив крок до мене.

— Що ти…

Договорити я не встигла. Дмитро схопив мене за плечі й труснув, наче ту грушу.

— Що ти з ним зробила?!

— Ти здурів! Відпусти мене!

— Відповідай!

Я вже збиралася гепнути його коліном, коли почула за спиною несміливий голос Аліни:

— Якщо ви зараз її не відпустите, я викличу поліцію.

Вона стояла на відстані, в руках телефон, а сама тремтіла, наче листок на вітру.

Він перевів погляд на неї, потім на мене… і повільно розтиснув пальці.

— Пробачте… — процідив він дивлячись на мене.

О, ми знову на ви?

— Так… так не можна поводитися з жінками. Ні з ким не можна, — пискнула вона, сильніше стиснувши телефон у руках.

І, о диво, я помітила на обличчі Дмитра відтінки сорому.

Що ж, можливо, з ним ще не все втрачено.

Дмитро зробив крок назад від мене і поглянув на Аліну, ніби запитуючи: «Так нормально?» Дівчина злегка кивнула.

— А тепер залиш нас... будь ласка. Нам потрібно договорити.

Аліна знову кивнула і відійшла, але я була певна, що вона десь неподалік, просто про всяк випадок.

Довелося детально розповісти Дмитру, що і як сталося, інакше він би мене просто так не відпустив. А вислухавши мою історію, він вирішив одразу навідатися до Романа.

Чи ще його пустять?

Але я вирішила не говорити нічого.

Не заслужив.