Розділ 13.2. Брехня за брехнею... і ще трішки брехні

Вже за пів години ми їхали до лікарні разом із пані Марією.

Всю дорогу вона розпитувала про самопочуття Романа, а я коротко переказувала все, що встигла дізнатися від лікаря. Про амнезію вона вже знала, але, здається, досі до кінця не вірила, що таке взагалі буває не тільки в кіно, а й у реальному житті.

— Не вкладається в голові... — тихо зітхнула жінка, стискаючи в руках пакет із домашньою їжею.

— Лікар каже, що так буває доволі часто при черепно-мозкових травмах.

— Бідний хлопчик...

Хлопчик...

Навіть у такому стані сприймати його як хлопчика я не могла. Ну ніяк.

Біля палати я обережно постукала. Можливо, Роман відпочивав, не хотілося його тривожити. Але ні, він одразу відізвався.

— Заходьте! — бадьоро вигукнув він.

Ну, хоч настрій у нього хороший.

Я відчинила двері й зробила невпевнений крок.

— Доброго ранку.

— Доброго! — Роман одразу всміхнувся. — Нарешті ви приїхали... Чи ти сама?

— Ні. Ні, не сама, — розвантажуючи пакети, що принесла з дому: одяг, засоби гігієни і трошки корисної їжі, але це вже від Марії Олександрівни. — Навпаки, сьогодні я з компанією.

— Так? З ким?

Я ледь усміхнулася, але відповісти не встигла.

З дверей обережно визирнув Тимофій.

— Тату...

Роман завмер, а тоді його обличчя повільно розпливлося в теплій усмішці.

— Привіт, чемпіоне.

Тимофій несміливо усміхнувся у відповідь, і підбіг до мене, чіпляючись за мою руку.

— Ромчику... — тихо прозвучало від входу.

Марія Олександрівна зробила лише кілька кроків і завмерла. Вона з ніг до голови оглянула його, і в її очах було стільки жалю й болю. А коли її очі зупинилися на перебинтованій голові, мені здалося, я побачила, як вони заблистіли.

Роман теж уважно її розглядав. Як би я не сподівалася, що він її пригадає, у його погляді не було й тіні впізнавання.

— Добрий день, а ви хто?

— Не впізнаєш?

Він винувато похитав головою.

— Пробачте...

— Та за що ти просиш вибачення? — вона одразу підійшла ближче. — Я Марія Олександрівна Шпак. Уже багато років працюю в тебе, допомагаю з домашніми справами.

— Справді?

— Так. І, між іншим, якби не я, ти б вже давно з голоду помер. Ох, скільки я сварилася аби ти нормально харчувався.

Роман тихо засміявся.

— Перепрошую, видно непростий у мене характер.

— Та ні... Просто роботи забагато. Добре, що нарешті дружина з'явилася, мені стало трохи легше. Тепер вона про тебе дбає.

Роман і Тимофій одразу перевели погляди на мене. Роман дивився трохи спантеличено, а Тимофій — зі страхом.

Я нервово розсміялася.

— Рада, що змогла допомогти.

— Пані Маріє, я хочу в туалет. Проведете мене? — вигукнув Тимофій, підбіг до неї і потягнув жінку на вихід.

— А? Так, звісно, любий. — А тоді вже до нас: — Ми зараз повернемось.

Так ми залишилися з Романом наодинці. Я одразу відчула ніяковість. Хотілося виправдатися. І хоч пані Марія нічого конкретного не сказала, але якщо він почне розпитувати...

— Те, що сказала...

Думку закінчити я не встигла. Роман узяв мене за руку й потягнув до себе. На ногах втриматися не вдалося і я всілася прямо на його ліжко.

— Хей!

— Пробач, — сказав він, та ні в його голосі, ні на його обличчі не було жодних ознак каяття, тільки грайлива насмішка.

Та коли наші погляди зустрілися, в його очах з’явилося дещо інше... те, від чого у мене раптом перехопило подих.

О, ні...

Він не зводив з мене погляд, а я не могла відірвати від нього свій.

Не треба...

Його пальці, які досі просто тримали мою долоню, повільно ковзнули вище по руці. Від цього легкого дотику по тілу миттю розсипалися мурашки. Я здригнулася й інстинктивно спробувала відвести погляд.

Роман не дав.

Вільною рукою він обережно торкнувся мого підборіддя й легенько повернув моє обличчя до себе.

Він дедалі ближче притягував мене до себе.

Що? Що він робить?

Ні, я знаю, що він робить...

Що мені робити?

Його губи невпинно наближалися.

Часу на рішення залишалося все менше...

Його подих уже торкався моєї шкіри.

Серце калатало так голосно, що, здавалося, його можна було почути на всю палату.

Ну все...

Я міцно заплющила очі.

Пів секунди...

Секунда...

ЧМОК.

А? І це все?

Він... він поцілував мене...

Поцілував у ніс?!

Я відкрила спочатку одне око... потім інше. Роман дивився на мене з милою посмішкою.

— Хочеш ще? — усміхнувся він.

ЧМОК.

І знову поцілував мене в ніс.

— Ей! Я... ти...

От же ж...

Роман розсміявся.

— Я бачу, для тебе ця вся ситуація така ж ніякова, як і для мене.

— Так, — вхопилася я за ідею, аби тільки не думати про те, що могло статися. — Трохи є.

— Все добре, — тихо сказав він і погладив мене по руці.

— Хіба це не я маю тебе втішати, що все буде добре?

— Так? Ну, можемо мінятися: іноді я тебе, іноді ти мене. Хіба не так працює шлюб?

— Так. Твоя правда.

Через кілька секунд до нас нарешті повернулися Тимофій з пані Марією.

Коли вони зайшли, я ледь не висмикнула свою руку, але в останню мить пригадала, що для подружжя триматися за руки — нормально. А от смикатися від чоловіка, ніби від розетки під напругою, — уже підозріло. Тож довелося терпляче сидіти й удавати, що мене абсолютно не бентежить ситуація.

Пані Марія розповідала про Романа, Тимофій час від часу її доповнював. Я теж кілька разів вставила дещо про його життя, хоча переважно це стосувалося роботи. Але хоч щось. І все було добре, аж поки Роман не поставив запитання, яке загнало мене в глухий кут.

— Олю...