Розділ 13.1. Брехня за брехнею... і ще трішки брехні

Неділя пройшла дивно...

У цілому вона мало чим відрізнялася від учора, окрім однієї маленької деталі: я таки вирішила зіграти роль справжньої дружини Романа.

Ну як вирішила.

Мене змусили.

І хто б міг подумати, що на таке здатен восьмирічний хлопчик.

Загалом ранок почався добре. Я виспалася. Добре виспалася. На цьому все хороше закінчилося. Ледь я прокинулася, солодко потягнулася й відкрила очі, як на мене чекав сюрприз.

— Ох ти ж! — вигукнула я і ледь не скотилася з ліжка, коли побачила поруч Тимофія. — Ем... що ти тут робиш?

— Взагалі-то це нормально, коли діти приходять до своїх батьків зранку.

Справді? А те, що вони дивляться, як їхні батьки сплять, теж нормально?

— Гаразд... нехай. Тобі видніше. Але я ну... не зовсім..., — говорити, що я не його мама, було дуже ніяково, ніби ці слова означали, що він мені абсолютно байдужий. Хоча це було зовсім не так. Хоч ми і були знайомі зовсім трохи, я щиро переживала за нього.

— Я знаю, але зараз ти моя мама. По закону.

Ну взагалі-то це не зовсім так. Але, очевидно, він цього не знає.

Краще мовчатиму. Зараз це знання може йому тільки нашкодити.

— Так. Ти правий.

— А Роман мій батько. По закону.

Тут усе було правильно.

— І що?

— І я хочу, аби ти йому нічого не розповідала про те, що ми не справжня сім'я.

Що?

— Тимофію, ми вже про це говорили. Це буде нечесно щодо Романа.

— Будь ласка... Я просто хочу мати справжню сім'ю, хоча б ненадовго. — Хлопець ледь не плакав, тим важче мені було йому відмовити.

— Пробач... але це все одно... неправильно, — я опустила погляд, не в силах дивитися в його очі. І, можливо, не сьогодні, але я мусила все розповісти Роману про нас. І про Тимофія теж.

— Будь ласка...

— Ні. Я не можу.

Тимофій мовчав. Секунда, дві... десять. Коли я знову підняла погляд, у його очах більше не було благання. Лише злість і рішучість.

— Пробач, — повторила я знову.

Він різко вскинув руку, швидко стер сльози, що почали збиратися в кутиках очей, ніби не дозволяючи собі заплакати, і твердо сказав:

— Тоді я розповім усім, що це несправжній шлюб і не справжня сім’я.

А?

Шантаж?

— Тимофію, ти ж розумієш, що в першу чергу собі нашкодиш, — серйозно відповіла я.

— Розумію, — вперто відповів він, склавши руки на грудях. Зараз він виглядав одночасно як справжнісінький дорослий, але разом із тим — як вперта мала дитина.

— Тоді навіщо це? Навіщо шкодити собі? — запитала трохи м’якше.

Я спробувала простягнути руку й торкнутися його голови, погладити, заспокоїти, та він відхилився, не дозволив.

— Бо хоч на короткий період я хочу мати справжню сім'ю.

Я розуміла його бажання, але не могла... не могла на це погодитися. Та тиснути теж було неправильно, хотілося просто пояснити, переконати.

— Тимофію...

— НІ! Або так, або ніяк. Мене знову заберуть у притулок, але й у вас будуть проблеми. За таке можуть і до в'язниці посадити, я дивився.

От же ж...

Розумні пішли діти... На нашу голову.

— Це вже шантаж.

— Я знаю. — У голосі хлопця звучала неймовірна впертість. Я бачила: він ні за що не відступить.

І що з тобою робити?

— І як довго ти хочеш, аби ми це приховували?

— Ну... поки він сам не пригадає? — впевненість зникла з його голосу. Здається, він так зациклився на моїй згоді, що забув продумати все інше.

— Ні. Це занадто. А якщо він ніколи не пригадає? Мені все життя йому брехати?

На щастя, в очах хлопця промайнуло розуміння.

— Тоді... пів року?

О, це вже ні...

— Давай поки його не випишуть із лікарні? — запропонувала я. Для мене це був ідеальний варіант.

— Ні! Так не підходить.

— Чому?

— Бо ми нічого не зможемо зробити як сім'я.

Не посперечаєшся.

— Тоді... тиждень після виписки?

Оп, ось і він, знову цей погляд: «Ти що, знущаєшся?» Ніколи його не забуду. Так соромно за ту ситуацію з прізвищем.

— Два тижні?

— Місяць. На менше я не згоден.

Місяць... Місяць — це багато...

— Може хоча б три тижні? — з надією запитала я.

— Ні. Місяць, — твердо мовив він.

От же ж впертюх!

— Добре! Хай буде так. Але якщо Роман все згадає раніше, я скажу, що це все була твоя ідея!

Тимофій на це лише посміхнувся і кивнув.

— От і домовилися! — Він підскочив із ліжка і пішов геть із кімнати, весело мугикаючи. — А тепер ходімо снідати. Пані Марія скоро приїде, а вона хотіла поїхати з нами до Романа. Ні, краще до тата.

— Ага... зараз...

А сама впала назад на ліжко з тихим стогоном.

Трясця...

І як восьмирічний хлопчик примудрився загнати мене в кут?