Розділ 12.3. Найкраща сім'я у світі

Остання спроба... на сьогодні.

Або пан, або пропав!

— Яка?

І знову Тимофій пронизував мене незадоволеним поглядом.

— Офіційно ми одружені, але...

— Лише місяць, — вигукнув Тимофій, і в цю ж мить у палату зайшла медсестра.

Та щоб тобі!

— Одружені місяць? Серйозно? Ай-яй-яй... І сина народили, і ніяк не хотіли одружуватися. Що ж ви так? — осудливо поглянула вона на Романа, наче зовсім забула, що він втратив пам’ять.

— Місяць? — здивовано вторив Роман і поглянув на мене якось винувато.

Ще мені тільки почуття провини не вистачало...

— Це все мама винна, ніяк не хотіла за тата заміж виходити, казала... прізвище міняти не хоче.

Ах ти ж маленький маніпулятор...

— Прізвище — яка дрібниця. Тим більше у вашого чоловіка гарне прізвище, що ви собі ото напридумували.

— І справді гарне... — довелося погодитися мені.

— Ото ж бо й воно. Хоча, може, не у прізвищі справа? — Жінка перевела погляд на Романа.

— Можливо. Але ще б я пам’ятав у чому.

— Точно, у вас же амнезія. Так розпитайте свою дружину, я думаю, вона все вам розповість.

— Обов'язково. Як тільки видасться така нагода...

— Ви не тягніть.

— Не буду.

Вони говорили. Я подумки стогнала. А так хотілося в голос.

Всесвіте, за що ти так зі мною?

Я перевела погляд на медсестру, що поважно міняла крапельницю, на Романа, що лежав на ліжку й без причини почувався винуватим, на Тимофія, який виглядав дуже задоволеним собою, і зрозуміла, що з мене досить. Досить на сьогодні. Ще трошки — і я зійду з розуму.

— Думаю, нам уже час, — сказала я, бажаючи втекти звідси якомога швидше.

— Уже?

О, Боже... не дивися так на мене.

Схожий на покинуте цуценя...

Він сильніше стиснув мою руку, ніби благав побути ще трішки.

Ні. Ні. Ні. Категоричне ні.

— Ну... я не знаю...

Як не дивно, мене врятувала медсестра.

— Йдіть, йдіть, певно, вчора й не спали нормально. Тим паче вже скоро години відвідування закінчаться.

— Добре, — усе ж погодився він. — Але ж ви прийдете завтра?

— Ну звісно, прийдуть. Не переживайте, вони ж вас так люблять, — і знову медсестра відповіла швидше, ніж я.

Хто б їй рота закрив... було б так добре...

— Прийдемо, — підтвердила я, бо бачила, що без цього Роман не відпустить.

— Я буду чекати, — він проникливо поглянув в мої очі.

— Угу... — усміхнулася я і спробувала забрати свою руку, яку він весь цей час тримав, назад, але бос не хотів її віддавати. Лише на сантиметр змогла зсунути.

А ну віддай! Не твоє!

— Не затримуйтесь завтра, — сказав він і лише тоді неохоче розтиснув пальці.

Нарешті...

— Не будемо. До завтра. — всміхнулася й відступила на крок.

— До завтра.

— До завтра, тату, — сказав Тимофій. Ще раз злегка обійняв Романа, і ми нарешті пішли геть.

Ледь вийшовши за двері, я відчула, що знову можу дихати. Я дала собі кілька хвилин перевести подих, але ледь ми покинули стіни лікарні, одразу звернулася до Тимофія.

— І що це було?

А цей малий бешкетник поглянув на мене невинними очима, ніби не розумів, про що я взагалі говорю. Та я на це не повелася.

— Тимофію... — суворим голосом сказала я, зупинилася й склала руки на грудях.

З місця не зійду, поки не почую відповідь.

— Що? — хлопець стійко витримав мій погляд. Здавалося, йому взагалі було байдуже.

— Чому ти не дав мені розповісти Роману правду?

— А навіщо?

Я аж задихнулася.

— Що значить «навіщо»? Бо це правда, і він мусить її знати.

— Повернеться пам'ять — усе дізнається, — потис він плечима.

Яка цікава логіка.

— Ага... і буде думати, що ми весь цей час його обманювали. Ти справді думаєш, що це правильне рішення?

Тимофій задумався... але вже за кілька секунд упевнено відповів:

— Нормальне.

— Тимофію! — не стрималася я. Скрикнула.

Хоч ми й не були сильно знайомі з хлопцем, але те, що я встигла про нього дізнатися, — це його незвичайна зрілість. А зараз він поводився наче мала капризна дитина. І, звісно, це нормально для його віку, але все одно... дивно.

— Йому все одно не можна хвилюватися. Так лікар сказав. Тож краще хай хвилюється потім, коли одужає, ніж зараз.

І, сказавши це, пішов уперед, не чекаючи мене.

Що ж... логіка в його словах, звісно, була. Але проблема полягала в тому, що грати роль дружини Романа, справжньої дружини, мені було не під силу. Принаймні я так думала. Але мені й не хотілося шкоди босу і заважати його одужанню.

Дилема.

Врешті, я вирішила все як слід обдумати пізніше. Переспати з цією думкою, так би мовити. І прийняти рішення вже завтра. А сьогодні у мене було ще й так чимало справ.

Сьогодні Марія Олександрівна вихідна, тож базові питання з готування, точніше з розігріванння їжі, а також з прибирання — на мені.

Ще було б добре розібратися, що там із навчанням у Тимофія, бо я ж і гадки не мала, ну і найголовніше — повідомити найближчих людей Романа і про аварію, і про амнезію. Знати б ще кого саме? Ні, у мене було кілька імен у списку, але список цей був дуже короткий.

А вже в понеділок на мене чекала робота. І тут усе так просто не буде. Бо, як і сказав Роман, його мусить хтось замінити, от тільки хто?