Розділ 12.2. Найкраща сім'я у світі

Ні зрозуміти, ні сказати я нічого не встигла, Роман одразу взяв мене за руку й притягнув до себе.

Оу... ем... якось ніяково...

Я дозволила йому потримати себе в обіймах хвилинку, а тоді спробувала відсторонитися. На щастя, бос мені це дозволив, але руку назад не повернув. Ну ж мені начебто не шкода... хай поки побуде. Але для себе я зрозуміла, що грати оцю роль його дружини мені не під силу, і краще одразу все прояснити.

— Тут така справа...

— Так?

— Я мушу дещо пояснити про нашу... сім'ю, — видавила я, не знаючи, як правильно підібрати слова.

Тимофій одразу кинув на мене якийсь дивний, занепокоєний погляд. А вже наступної миті він не тільки міцно мене обіймав, але й вирішив договорити за мене... от тільки зовсім не те, що я збиралася сказати.

— Так, ти маєш знати, що в нас найкраща сім'я у світі.

Що? Що він несе?

Я ошелешено поглянула на Тимофія, а Роман лише щасливо розсміявся.

— Навіть не сумніваюся. Бачу, як мені пощастило.

Це все дуже мило... але я мушу сказати правду.

— Без сумніву... сім'я в нас прекрасна, але є один нюанс.

Тимофій смикнув мене за руку, та я не відреагувала.

— Звісно. Я слухаю, — він поглянув на мене поглядом, сповненим надії й якоїсь дитячої віри.

Боже... Що ти зі мною робиш?

— Ну... тут така справа, що я... не твоя... — і мені знову наче відібрало мову.

І Тимофій не збирався заспокоюватися, все продовжував смикати мене за руку.

— Не моя?..

— Ну... твоя... але...

— То моя чи не моя? — збентежено дивився на мене Роман.

— Та твоя... але не так, як ти думаєш.

— Нічого не розумію.

Ааааа... поясніть йому хтось що тут відбувається, бо я не можу!

— Мама хотіла сказати, що вона не тільки твоя дружина, а й підлегла. Ви працюєте разом.

— А-а-а! Он воно що!

Що? Це не те, що я хотіла сказати!

Я суворо зиркнула на Тимофія.

Що це за ігри?!

А він самими губами промовив:

— Спокій...

Спокій?

Невже він боїться, що правда зараз лише нашкодить Романові?

Від цієї думки моя впевненість одразу все прояснити дала тріщину.

Може, і справді сьогодні не варто... але якщо не сьогодні, то коли?

— Так це ж чудово... А ким я працюю... і ти ким?

— У тебе своя будівельна фірма. Ти там великий бос, а я просто твоя помічниця.

— Чому просто помічниця? Думаю, без тебе мені було б набагато важче.

— Сумніваюся. Знайшов би когось іншого.

— Зараз мені важко судити, але я все ж так не думаю.

Ага, якби ж то...

— Думаю, це не важливо.

— Чому? Це дуже важливо. Буде кому мене підмінити, поки я не одужаю.

— А... ага.

Ага... ще чого не вистачало. Мене ж з'їдять, якщо я навіть заїкнуся про таке.

— Що іще ви можете про мене... про нас розповісти?

Звісно, мені одразу захотілося повернутися до попереднього питання. І хоч впевненість чи варто піднімати цю тему мене полишила, я все ж сподівалася хоча б натякнути босу, що шлюб у нас фіктивний, але Тимофій вирішив взяти розмову у свої руки.

— Ой, так багато всього, — втрутився він і почав перелічувати: улюблену їжу Романа, улюблені фільми, книги, музику, якісь повсякденні дрібниці. Інформації було багато, більшість для мене стала відкриттям.

У якийсь момент бос не витримав:

— Стоп, стоп... стоп, — розсміявся Роман, — так усього багато...

— Так пробач... — зніяковів хлопчик.

— Та ні, все добре. Я з радістю про все дізнаюся... тільки не так одразу.

— Так, все робитимемо поступово, — додала я.

Але почнемо з правди. Це найголовніше.

— До речі, це навіть круто, що ти втратив пам'ять, — вигукнув Тимофій.

— Круто? — ми з Романом одночасно вирячилися на хлопця.

— Так. Тепер усе, що ти так любиш, ти зможеш спробувати наче вперше.

Хм... якщо дивитися з такого боку...

— Ти знаєш... ти правий, є в цьому щось і хороше... Але все ж, я думаю, у мене є безліч цінних спогадів, наприклад, із вами, моєю сім'єю, тому я б хотів швидше їх повернути.

Усмішка хлопця дещо сповзла, та він усе одно бадьоро сказав:

— Звісно. Я теж... хотів би...

— До речі, про нашу сім'ю... є ще одна важлива деталь... яку ти не пам’ятаєш.