Розділ 12.1. Найкраща сім'я у світі

Роман перевів погляд на мене й невідривно дивився кілька хвилин. У кімнаті повисло мовчання. Здавалося, напруження відчувалося в самому повітрі. Усе ніби наелектризувалося. Та раптом зморшка, що залягла між його бровами, розгладилася.

Невже пригадав?

Я інстинктивно міцніше стиснула руку Тимофія, сподіваючись, що все обійдеться.

— Не пам'ятаю.

Нііі...

Усі надії розсипалися вщент.

Я поглянула на Тимофія й побачила на його обличчі переляк... навіть більший, ніж тоді, коли він дізнався, що Роман потрапив до лікарні.

Але наступна його фраза перевернула все з ніг на голову.

— Але мені подобається, — усміхнувся він ніжною посмішкою, ніби в нас і не було жодної проблеми. Ще й підморгнув.

Що?

Що взагалі відбувається?

А де драма?

Де крики «хто ви всі такі?» і «я вам не вірю!»?

Лікар з медсестрою дивно переглянулися, а я ледь не впала там, де стояла.

— А це хто? — він перевів погляд на Тимофія. — Наш син?

Ми переглянулися з хлопцем, і все, що нам залишалося, — кивнути.

— Тимофій. Його звати Тимофій.

— Тимофій... — не відриваючи погляду від хлопця, тихо повторив Роман.

Так ми і стояли, дивилися один на одного, поки нас не перервав лікар.

— Як ви себе зараз почуваєте після цих новин? — обережно запитав він.

— Просто чудово, — відповів Роман і знову перевів погляд на нас. — Голова трохи болить, але це дрібниці. Дивлячись на таку гарну дружину й сина... здається, моє життя вдалося.

— Гик... гик...

От цього мені тільки й бракувало.

Роман широко всміхнувся.

Тимофій хіхікнув.

Серйозно? Зараз?

Цей сміх був дуже цінним, бо він був першим на моїй пам’яті з моменту всиновлення. Але чому саме зараз?

— Може водички? — запропонував лікар, теж ледь стримуючи сміх.

— Я в нормі. Дякую.

Лікар затримався ще ненадовго, дав основні рекомендації й пішов, доручивши все важливе медсестрі, а коли і вона пішла, в палаті повисла дивна тиша.

Ми з Тимофієм усе ще стояли на відстані від Романа й не дуже поспішали підходити. Коли в палаті залишилися лише ми, Роман знову поглянув на нас.

— А чому ви не підходите? — запитав він.

І що йому на це відповісти?

— А? Ага... добре, — ніяково кивнула я й легенько підштовхнула Тимофія в спину.

Пробач, краще ти, ніж я. Гадки не маю, що йому говорити.

Та на моє здивування, Тимофій не розгубився... і навіть навпаки.

— Тату! Я такий радий, що з тобою все добре! — вигукнув хлопець і кинувся до нього в обійми.

— Хей... хей... легше, хлопче, задушиш.

Тимофій на секунду відсторонився. Поглянув на Романа з обережністю, але той притягнув його назад у свої обійми.

— Вибач, що налякав. Тепер я завжди буду поруч.

— Угу.

Кілька хвилин вони мовчки сиділи в обіймах один одного, а я просто насолоджувалася цим моментом.

Раніше Тимофій ніколи так не обіймав Романа, лише коротко дозволяв йому обійняти себе.

Може, не все так і погано. Може, ця аварія змусила цього маленького, але такого сильного хлопця вперше за довгий час відкритися комусь.

Аж сльози мимоволі виступили на очах.

І все було б добре, якби Роман не згадав і про мене.

— Олю, — моє ім'я з його вуст прозвучало так м'яко й природно. — А ти чому не підходиш?

Я криво всміхнулася, але зробила кілька невпевнених кроків уперед, та все ж зупинилася на відносно безпечній дистанції.

Ну от... Прийшла...