Розділ 11.1. Пані Свериденко

— Ще раз дякую.

— Будь ласка. Я вас залишу, але сьогодні краще не затримуйтеся надовго. Приходьте завтра. Вам теж не завадить відпочинок.

Двері за лікарем зачинилися, і ми залишилися втрьох.

Я знову поглянула на Романа Олексійовича й ледь стримала тремтіння. Було страшно дивитися на нього такого. Завжди жвавий, усміхнений, сповнений життя... тепер він лежав нерухомо, неприродно блідий, із перебинтованою головою.

— З ним же все буде добре? — тихо запитав Тимофій.

Я перевела погляд на хлопчика. У його очах уже не було звичної впертості. Лише страх.

— Звісно, — відповіла я, обіймаючи його за плечі. — Навіть не сумнівайся.

Ми майже не розмовляли. Просто сиділи біля ліжка й чекали.

Минали хвилини.

— Знаєш... — раптом озвався Тимофій.

— Ммм?

— Я раніше не був упевнений, що хочу з ним залишитися...

Я поглянула на нього й помітила, як у кутиках очей блищать сльози.

— А зараз?

— Хочу, щоб він швидше прокинувся.

Він поспіхом витер рукавом очі, ніби соромився власних сліз.

Я мовчки притягнула його до себе.

— Все буде добре. Ти ж чув лікаря...

Наступного дня я прийшла до лікарні сама.

Тимофій був на підготовчих курсах. Ми вирішили, що краще не пропускати заняття. Хоча, якщо чесно, мені здавалося, що це рішення було потрібне більше мені, ніж йому.

Вперше за останню добу я залишилася наодинці зі своїми думками.

А що як він не прокинеться?

А що як наслідки аварії набагато серйозніші, ніж ми думаємо?

Я зайшла до палати.

— Доброго дня, Романе... Олексійовичу.

У відповідь — тиша.

— У нас усе добре... І в мене... І в Тимофія... І в Марії Олександрівни...

Я безглуздо всміхнулася.

— Тож... швидше одужуйте...

Я навіть подумала, що варто було б повідомити його родичів. Але кого саме?

Знову поглянула на нього.

Не знала, що ще сказати.

Я дістала телефон і машинально відкрила пошук.

"Що говорити людині без свідомості?"

Виявилося, люди радять не мовчати. Краще про щось розповідати, читати книжки чи навіть співати. Будь-що. Кажуть, навіть непритомна людина може чути голоси близьких. А якщо так, то, можливо, любов і підтримка допоможуть їй повернутися.

Чи вірила я в це?..

Так.

Чому б і ні?

Була тільки одна проблема — мені важко було назвати себе по-справжньому близькою йому людиною. Але тут і зараз кращого варіанту все одно не було.

— Ну... слухай.

Я відкрила першу-ліпшу електронну книжку, яка була в телефоні, й почала читати. Спочатку почувалася безглуздо. Здавалося, ніби говорю сама до себе. Але в якийсь момент книжка виявилася доволі цікавою, і я трохи розслабилася.

Потім хотіла зробити перерву й просто щось розповісти... але так і не придумала, що саме. На роботі вчора я більше так і не з'явилася, а сьогодні була субота, тож поки що ніхто не знав про аварію Романа. З цим я вирішила розібратися вже в понеділок.

А говорити про наші з Тимофієм переживання не хотілося. Навряд чи це хоч якось могло допомогти Романові.

Тому я лише тихенько попросила:

— Повертайтеся до нас, будь ласка...

Змахнувши сльозу, що мимоволі виступила на очах, я натягнула усмішку, ніби бос міг її побачити, і дещо з награною бадьорістю сказала:

— А тепер я буду співати. Тільки не смійся... хоча... можеш сміятися, аби тільки ти прокинувся.

Звісно, жодної реакції не було, але добре, що в палаті більше нікого не було. Якби мене хтось почув, я б, мабуть, згоріла від сорому.

Коли закінчила, перевела погляд на годинник.

Підготовчі курси Тимофія вже майже закінчилися.

— Мені час їхати. Але ми зовсім скоро приїдемо удвох із Тимофієм. Тільки трошки зачекайте.

Я ще раз поглянула на Романа й вийшла з палати.

Тимофію нетерпілося швидше потрапити до лікарні, але я все ж умовила його спочатку пообідати. Ми й так із учора майже нічого не їли. Та що казати? Шматок у горло не ліз ні мені, ні йому, але ми зусиллям волі все ж трохи перекусили й нарешті вирушили до Романа.

Сьогодні Тимофій тримався набагато краще. Більше не тремтів і не намагався вдавати, що зовсім не хвилюється. По дорозі він навіть поділився зі мною своїми успіхами в навчанні.

— Ти такий молодець. Роман пишатиметься тобою.

— Угу... якщо прокинеться.

— Не говори так. Усе буде добре. Я знаю... мусить бути.

Тимофій кивнув, та чи справді повірив, я не знала. Дивлячись на цього мужнього хлопця, який уже стільки пережив, мені так хотілося, щоб сталося хоча б маленьке диво і Роман отямився якомога швидше.

Коли ми зайшли до палати, усе залишалося так само.

Роман нерухомо лежав на лікарняному ліжку.

Тимофій повільно підійшов ближче.

— Привіт, — тихо сказав він. — Я прийшов.

Він трохи помовчав, а тоді ледь чутно додав:

— Ти маєш прокинутися... Ти обіцяв бути поруч... Я чекатиму.

У мене раптом защеміло в грудях.

Я більше не могла дивитися на цю картину.

Тихо відійшла до вікна, зробила кілька глибоких вдихів і втупилася поглядом в дерева за склом, намагаючись стримати сльози.

І саме тоді почула тихе, хриплувате:

— Ммм... Що відбувається?.. Чому так сильно болить голова?..

Моє серце мало не вискочило з грудей.

Я різко обернулася.

Роман повільно моргав, ніби світло різало очі. Він обережно торкнувся пальцями бинта на голові.

— Де я?..

Радість і паніка накрили мене одночасно.

— Я... Я зараз покличу лікаря.

Я майже вибігла з палати.

Коли ми повернулися, Роман уже сидів на ліжку, спираючись на подушки. Він виглядав розгубленим. Погляд ковзав по палаті, ніби він намагався скласти докупи шматочки реальності.

— Добрий день. Мене звати Борис Петрович, я ваш лікар.

Та Роман майже не звернув на нього уваги. Він дивився лише на мене.