Розділ 10.1. Звичайний день

Загалом весілля пройшло добре, якщо, звісно, забути про всі ніякові моменти,  а після повернення життя закрутилося з новою силою. Кілька тижнів ми з Романом буквально не мали й пів години для нормального відпочинку. Але нарешті, потроху, життя почало входити у більш-менш стабільний ритм.

Колеги доволі швидко звикли до наших обручок, весільні фотографії перестали бути головною темою офісних розмов, а ми з Романом знову занурилися в роботу.

Усі документи щодо опіки над Тимофієм теж нарешті були оформлені, тож тепер він офіційно жив разом із Романом. Ну і зі мною, звісно.

Навіть Дмитро, здавалося, змирився і майже не зачіпав мене, хіба що в нього був особливо поганий настрій.

Нарешті найбурхливіший етап усього цього безладу вже був позаду, і ще навіть залишився місяць літа, яким можна було насолодитися. От якби ще не весілля сестри попереду — взагалі було б чудово.

Я встала з-за столу й виглянула у вікно. Сонце яскраво світило, зваблюючи мене кинути все й махнути куди-небудь до річки чи хоча б до якогось прохолодного басейну. Звісно, зробити цього я не могла. Хто б мене відпустив? Хоча може б і відпустили, та користуватися так званою привілеєю дружини боса я не збиралася. Моя репутація була для мене важлива.

— Ольго Максимівно, ви не забули, що ви ще на роботі?

Ооо... ні...

Ну звісно. Саме зараз. Не тоді, коли я годинами працювала без перепочинку, а саме в ту хвилину, коли дозволила собі трохи помріяти.

Я закотила очі, але, коли повернулася до співрозмовника, уже привітно усміхалася.

— Не забула. Ви щось хотіли?

— Перетелефонуйте Роману... а то він не може до вас додзвонитися на мобільний.

Що? Бос дзвонив?

— Так. Звісно. Дякую.

— Будь ласка, — їдко відповів Дмитро і пішов геть, щось буркочучи собі під ніс на кшталт: — Я що, посильним тут наймався?

Та я, звісно, пропустила його слова повз вуха.

Я взяла телефон до рук і побачила три пропущені від Романа.

— І справді дзвонив.

Я одразу набрала його номер, і вже за мить він відповів.

— Алло. Привіт, Олю. — Голос звучав втомлено і, я б сказала, трохи винувато.

— Привіт. Щось сталося?

— Нічого такого, але я затримаюся на об'єкті й не встигаю забрати Тимофія з підготовчих курсів, — зітхнув Роман. — Забереш його?

Я мовчала. Ідея мені не дуже подобалася. Я зовсім не знала, як спілкуватися з Тимофієм наодинці. Раніше завжди хтось був поруч.

— Олю?

— Я тут.

— Чого мовчиш? Забереш Тимофія?

— Я, звісно, можу... але... не знаю, чи встигну маршруткою.

— То бери моє авто. Я все одно поїхав службовою машиною.

І знову мовчу, бо їхати ще й на авто — це взагалі окрема проблема.

— Олю? Що не так?

— Ти ж знаєш, я такий собі водій.

— Нормальний ти водій. Їдь потихеньку і все буде добре.

Дивно, але його слова справді трохи заспокоїли. Можливо, тому що Роман бачив мене за кермом і досі погоджувався їздити зі мною в одному авто, а отже, ситуація не була настільки катастрофічною. Хоча... може, він просто був надто ввічливим, щоб сказати правду. Але якби він справді мені не довіряв, навряд чи доручив би забрати Тимофія.

— Гаразд. Заберу. Але доведеться мені втекти з роботи, щоб встигнути.

— Не хвилюйся, я нікому не розкажу, що ти прогулюєш.

— Ага...

Ха-ха, дуже смішно...

І вже серйозніше додав:

— Дякую.

І так завжди...

— Будь ласка.

Поклала слухавку, зробила кілька глибоких вдихів і як мантру про себе повторила.

Олю, ти впораєшся. Усе буде добре. Подумаєш, перший раз будеш сама їхати в авто, і з Тимофієм будеш перший раз наодинці... Такі дрібниці...

Не допомогло.

— Час збиратися, — приречено пробурмотіла сама до себе. От тільки почула ці слова не тільки я.

Він взагалі на роботу ходить працювати чи стежити, аби я ненароком не відлинювала?

— І куди це ви зібралися посеред робочого дня?

— Ну, по-перше... через п'ятнадцять хвилин уже обідня перерва, а по-друге... — думку закінчити мені не дали.

— Так. Через п'ятнадцять, а не зараз. Чомусь мені здається, що ви занадто багато собі дозволяєте. А Рома знає?

На це я могла лише закотити очі. Я взагалі часто це робила в присутності Дмитра.

— Знає, — сухо відрізала я і все ж вирішила договорити те, що збиралася. — А по друге, я йду з роботи за його проханням.

— Яким ще проханням?

— А це... вже не ваша справа. Хочете — розпитуйте Романа.

Я накинула піджак і, махнувши волоссям, пішла геть з гордо піднятою головою.

Дістав.