Розділ 9.3. І кому я потрібна так рано?

Ми піднялися на третій поверх і вирушили до його кімнати. Вона розташовувалася неподалік від моєї. Роман відчинив двері й зайшов усередину, а я залишилася чекати ззовні. Раптом із прочинених дверей визирнула його голова.

— Заходь... чого стоїш?

Заходити не хотілося.

— Та ні. Я тут зачекаю.

— Не варто соромитися. Проходь.

— Я все ж тут зачекаю. В кімнаті так душно.

— Душно? Не хвилюйся, я увімкну кондиціонер.

І вже за мить я почула, як він зашумів.

От же ж впертий.

Зітхнула, зробила кілька невпевнених кроків усередину і зупинилася на місці.

— Щось так дує від кондиціонера... Я все-таки почекаю назовні.

І, не чекаючи відповіді, швидко вислизнула в коридор.

Я й сама чудово розуміла, що несу якусь нісенітницю. І якщо він не припинить, то мені доведеться пояснювати, що в його кімнаті меблі не по феншую стоять.

Роман знову показався з кімнати.

— Олю...

— Що?

Намагалася не дивитися йому в очі, аби хоч якось приховати свої емоції.

— Ти що боїшся, що я тебе з’їм?

— Що? Пфф! Боюся?! Не верзи дурниць. Кажу ж, в кімнаті жарко.

— Ага, і кондиціонер дує. А раптом ти захворієш?

Знала, що він знущається, та відступати було нікуди.

— Саме так.

— Звісно. — Скептично поглянув на мене. Віри не було ні краплі в його погляді. На щастя він більше не наполягав. Роман знову з’явився за хвилину зі склянкою води в одній руці й таблеткою в іншій.

— Тримай.

— Дякую, — і швидко випила її.

Роман сперся об стіну й уважно спостерігав за мною. Ледь не вдавилася тією таблеткою.

— Не шкодуєш, що ми не влаштували справжнє весілля?

— Ні... точно ні. Церемонія на пляжі й фотосесія — цього було більш ніж достатньо. Тим більше я все одно одягла чарівну сукню.

— Ага... а якби я не наполіг?

— Була б у мене менш чарівна сукня, — потисла я плечима, ніби для мене це нічого не означало. Хоча глибоко всередині я була вдячна Роману, що він змусив мене купити саме весільну сукню. Вона була неймовірна, як у мріях.

І коли мова зайшла про сукню...

— До речі, а хто допоміг мені перевдягтися? — підозріло запитала я, примруживши погляд.

Очі Романа забігали.

— Самааа, — протягнув він, забираючи з моїх рук склянку й відводячи погляд.

Здається, він збирається втекти. А оце вже ні.

— А ну зізнавайся, — я схопила його за руку й ривком розвернула до себе, аби добре бачити його очі. Здається, він цього не очікував, бо мені вдалося провернути цей трюк надто легко.

І ось він уже стоїть впритул і дивиться на мене.

Чому... чому він так близько?

Наші обличчя зараз знаходилися на відстані буквально кількох сантиметрів. Я відчувала його запах, відчувала його подих. Підняла погляд, і наші очі зустрілися. Чому в нього такі гарні очі... притягують, наче магнітом.

Роман першим зробив крок назад.

Я відвернулася.

Не можна дозволити собі придумувати зайве.

Запанувала коротка, незручна тиша.

— Пробач.

Вибачається? За що він вибачається?

— Довелося допомогти тобі перевдягнутися.

Ааа... сукня. Я зовсім про неї забула. І чомусь стало так байдуже.

— Та... нічого. Ти ж для мене це зробив.

— Так. Хотів, аби тобі комфортно спалося.

— Дякую.

Вся розмова виходила якоюсь ніяковою.

Ці ідіотські гойдалки. Тільки мені здавалося, що я можу розслабитися в його присутності, як одразу ж виникала ситуація, коли мені хотілося сховатися від нього подалі, а ще краще — провалитися крізь землю.

— Ну... що будемо сьогодні робити?

Роман на мить задумався, а тоді сказав:

— Пробач... у мене з’явилася термінова робота.

— Що? Як шкода...

Вау... оце так!

— Ти не образишся?

— Ні. Ні. — Я поспішно захитала головою, аби тільки він не передумав. — Все гаразд... я знайду, чим зайнятися.

— От і добре, — кивнув він. — Але думаю, ми можемо повечеряти разом, якщо тебе це влаштує.

— Прекрасно.

Вечерю я якось переживу.

— Ну... то я піду...

— Гарно відпочити. — На його губах з’явилася якась дивна, я б сказала навіть загадкова усмішка, та я не збиралася дізнаватися, що вона означала.

— Гарно попрацювати, — відсалютувала я.

Поки Роман ще не встиг нічого відповісти, я легенько підштовхнула його назад у номер.

— Олю...

— Працюй, працюй.

Він лише безпорадно усміхнувся.

І перш ніж він устиг бодай щось сказати, швидко зачинила двері перед його носом.

Слава небесам, я зможу хоч трохи перевести подих.