Розділ 9.2. І кому я потрібна так рано?

Я застигла посеред зали, не знаючи, що робити. Могла, звісно, прикинутися, що не помітила його, й сісти за окремий столик... але чи повірить він? А підійти й сісти поруч теж не вистачало сміливості.

Чортівня якась!

І я вже майже вирішила втекти й сісти десь у найвіддаленішому кутку, коли раптом наші очі зустрілися. Ми певний час просто дивилися один на одного, не відриваючи погляду. І з кожною секундою це все здавалося дивніше й дивніше. А в голові у мене наростала паніка.

Що робити?!

Роман відвернувся першим, але лише на секунду. Наступної миті він дивився на мене зовсім по-іншому. У його очах більше не було ні напруження, ні ніяковості — лише звична впевненість та спокій. Він усміхнувся мені, легко кивнувши головою, і рукою показав на вільне місце біля себе. Довелося йти до нього.

— Добрий ранок, — пробелькотіла я, сідаючи за стіл.

— Добрий, напевно. — Роман пильно окинув мене оком.

— Чому? Щось не так? — одразу насторожилася я.

Ну точно щось втворила!

— Це я тебе хотів запитати. Все гаразд? Планував зайти до тебе пізніше, не думав, що ти так рано прокинешся.

— Зайти до мене? Навіщо?

— Принести сніданок і, можливо, ліки від похмілля?

Як мило з його боку...

Та чомусь його поведінка змушувала мене відчувати ще більше сорому за своє пияцво.

— Ні... все добре, як бачиш, тільки голова трохи болить. — Я усміхнулася якомога ширше, але усмішка так і не торкнулася обличчя Романа. Він все ще серйозно дивився на мене з вкрапленнями тривоги на обличчі.

— Зайдемо після сніданку до мене, я дам тобі таблетку від голови.

— До тебе... в номер? — чомусь ця думка виявилася лякаючою. — Ой, та ні, не треба. Сама пройде.

— Олю, — грізно поглянув на мене мій бос. Лише одне слово — моє ім'я. Але цього вистачило, щоб я зрозуміла: сперечатися марно.

— Ну, добре. — Погодилася я і ми продовжили снідати мовчки.

Та я не могла не помітити, що він дивно на мене позиркує.

— Ти так дивишся на мене... Зі мною щось не так? Чи я вчора щось натворила? — нажахано запитала я.

— Ти не пам'ятаєш? — обережно запитав Роман.

— Після вечері й кількох випитих бокалів усе як у тумані.

— Ясно... — якось задумливо протягнув Роман.

— А що? Я таки щось втворила?

Він на секунду зам’явся, перш ніж відповісти.

— Ні... ні... не хвилюйся, нічого такого, — злегка усміхнувшись, відповів Роман. Та чомусь його відповідь мене не переконала до кінця. Щось із його голосом було не так.

Бос хитро на мене поглянув.

Ну точно щось було!

— Розповідай, — вимогливо сказала я.

Роман розсміявся.

— Та нема чого розповідати, правда. Ну так, ти вела себе дещо... смішно, багато теревенила, сміялася. Жарти в тебе були... ідіотські, пробач на слові. Але не хвилюйся, стриптиз не влаштовувала, на барну стійку не залазила, офіціантів не домагалася.

— Точно? — примружилася я, намагаючись вловити найменші зміни в його поведінці, аби зрозуміти, чи приховує він щось.

— Та точно, точно, — усміхнувся він.

— Фух... — видихнула я.

Звісно, мені було соромно. Але найбільше тішило те, що я, схоже, нічого страшного не накоїла.

— Сподіваюся, Марк нікому нічого не розповість.

— Не розповість. Він підписав контракт про нерозголошення, тож, якщо не хоче платити шалену компенсацію, про все, що він почув і побачив від нас, мовчатиме.

— Розумно, — тільки й сказала я й відкусила тост.

Якщо вже згадали про Марка...

— А коли будуть фотографії?

— Кілька він скинув одразу, тож можеш уже виставити їх у соцмережах, а інші будуть через два тижні.

— Ні. Я зараз не маю жодних соціальних мереж... Ти виставляй, якщо хочеш. Думаю, твоїй сім'ї буде цікаво дізнатися, що ти одружився. Ти ж їм не казав?

— Не казав... але думаю, цей пост вони навіть не побачать.

— Чому? Не ведуть соціальні мережі?

— Ні... надто зайняті своїм життям. Не зважай. Потім дізнаються.

— Як скажеш.

Ситуація з сім'єю у нього була дивна. Але я не хотіла лізти туди, куди не просять, тож продовжила їсти. От тільки залишалося питання: що робити далі? Нам тут бути ще цілий день. Висилення лише завтра по обіді.

— Ну що, ходімо. Дам тобі ліки?

— Угу... ходімо, — кивнула я.