Розділ 9.1. І кому я потрібна так рано?

Я прокинулася від настирливого, в’їдливого, надзвичайно дратуючого дзижчання.

— Мм... Моя голова...

Навпомацки протягнула руку до тумбочки в пошуках телефона.

Хто взагалі телефонує так рано?

Хто б це не був, зараз йому буде непереливки.

Вдалося намацати телефон не з першої спроби, але все ж вдалося. А коли все ж поглянула на екран, в голові промайнуло легке розчарування.

Будильник.

Нікому я не потрібна... хіба будильнику...

— І навіщо я поставила його на сьому ранку? Я ж на відпочинку...

Вимкнула його й безсило впала назад на ліжко.

Мені б просто заснути ще хоча б на годинку, але головний біль лише наростав, а спрага ставала дедалі нестерпнішою. Зрештою довелося змиритися з поразкою, зібрати себе докупи й таки вилізти з ліжка.

— Ой, — різкий біль змусив мене знову присісти, — зараз я пригадую, чому зазвичай не п'ю... стільки.

Після великої склянки холодної води світ уже не здавався таким похмурим, а теплий душ знову зробив з мене людину. Майже...

— Таак... а тепер можна спробувати пригадати, чим же вчора все закінчилося.

Фотосесію... пам'ятаю...

Шампанське... пам'ятаю...

Поцілунок... краще б не пам'ятала.

Лише згадка про нього змушувала мої щоки палати. Я автоматично приклала пляшку з холодною водою до обличчя.

— Так... а що було далі?

Я пригадувала, що запропонувала Марку з нами випити. Він погодився, і ми всі, незважаючи на косі й дещо невдоволені погляди мого так званого новоспеченого чоловіка, дружно вирушили до того ресторану, де, власне, я і замовляла шампанське перед цим.

Потім була вечеря... ще шампанське... Ним ми святкували успішне весілля і не менш успішну фотосесію. Здається караоке... танці...

Було весело... це я точно пам’ятала...

А далі все як в тумані.

— Що ж було потім?

Скільки б я про це не думала, пригадати не виходило. У голові виникали лише розмиті, беззв'язні образи. І деякі з них змушували мене дещо переживати про вчорашній вечір.

Хоч би я нічого не натворила...

У думках одразу промайнули нескромні картинки того, що ж саме я могла зробити... і з ким. Я труснула головою, ніби це могло якось мені допомогти.

По-хорошому мені б розпитати про все боса, але саме перед ним було найбільш соромно. Я взагалі не знала, як йому тепер в очі дивитися. Навіть якщо я нічого не натворила, хіба ж можна було так перед ним напитися... ще й у день нашого весілля, навіть якщо воно не справжнє. Він уже, напевно, тисячу разів пошкодував, що вибрав собі в помічниці саме мене.

Зітхнула...

І що тепер робити?

Відповідь на це запитання вирішив дати мій шлунок. Причому настільки голосно, що сперечатися з ним не було жодного сенсу.

— Зрозуміло. Спочатку — поїсти. Все інше — потім.

Я повернулася до спальні, аби переодягнутися, і тільки зараз помітила весільну сукню, що акуратно лежала на кріслі.

— І як тільки мені вдалося з неї самостійно вилізти? Та ще й так акуратно скласти...

Довго думати про це не стала, бо чудово знала, куди мене можуть завести ці думки. Тож відвернулася до шафи й зайнялася вибором одягу.

Сьогодні я зупинилася на простій легкій білій сукні нижче коліна, одній з моїх улюблених, в якій я завжди почувалася комфортно, і нарешті вирушила на сніданок. Мені б, звісно, покликати боса, але я вирішила цього не робити. Хотілося спочатку поїсти перед тим, як іти ганьбитися.

Я спустилася ліфтом на перший поверх і вже в холі почула запах свіженької випічки. Настільки апетитний, що у мене ледь слинка з рота не почала капати.

Кава, сендвічі... і ароматна булочка... ось що потрібно для щастя.

Я швиденько зібрала все, що хотіла, і розвернулася, аби знайти вільний столик, як мені на очі потрапив мій начальник. Він спокійно сидів за столом. Його тарілка була вже порожня, і зараз він лише потягував каву, щось передивляючись у телефоні.

Ем... і що мені... робити?