Розділ 8.2. Дубль два

Губи Романа накрили мої, і мені б відповісти, та я не могла... не могла ворухнути зараз навіть кінчиком пальця.

— СТОП! Стоп, стоп! — прогримів голос фотографа, і я одразу відсторонилася та ще й крок назад зробила.

Все...

— Ми закінчили?

На мене подивилися, як на божевільну.

— Ви смієтеся з мене?

— А що? Ви казали, вам потрібен був один поцілунок. Він був. Що вам ще потрібно?

— Олю... Я думаю...

— Не треба! Не треба їй нічого пояснювати, я їй просто все покажу, — буркнув фотограф і войовничим кроком попрямував до мене.

Здається, мене зараз будуть бити...

Але ні, обійшлося. Він лише показав мені фотоапарат і останні зроблені фото...

Ой... це я?

Ем... таке не можна показувати людям.

Чому в мене такий вираз обличчя, ніби я цілую не привабливого чоловіка... а якусь жабу?

Пробачте мене, бос... Я не хотіла...

Я повернула фотографу його фотоапарат.

— Видаліть їх, будь ласка, — глухим голосом попросила я.

— Ага... а я про що? — хмикнув Марк.

— А можна і мені подивитися? — протягнув руку до фотоапарата Роман

— Ні! — вигукнула я і вдарила його по руці. А Марк тим часом хутко сховав фотоапарат за спину.

—Ай! — бос потер свою руку і з образою поглянув на нас.

Те, що фотографії потрібно перезняти, сумнівів не було.

Інше питання — чи зможу я?

Хм...

А що, як трохи допомогти собі?

— Зачекаєте на мене п'ять хвилин?

Роман із Марком переглянулися.

— Звісно... а навіщо?

— Потрібно розслабитися.

Не чекаючи нових запитань, я розвернулася й рішуче попрямувала до ресторану, що був неподалік.

— Добрий день. Чим вам допомогти? — посміхнулася до мене мила дівчина за барною стійкою. Вона з цікавістю оглядала мене у весільній сукні. — Може водички?

— Ні, водичка тут не допоможе. Що у вас є таке, що може швидко вдарити в голову?

— Перепрошую? — її очі стали наче блюдця.

— Я про алкоголь.

— А... ну... Горілка, коньяк...

— Ні... не підходить.

Я ненавиділа міцний алкоголь.

— Ну тоді може шампанське?

— Підходить. Тільки дайте одразу два келехи.

Я залпом їх випила. А оскільки сьогодні у мене в роті майже нічого не було, була певна, що алкоголь подіє швидко.

— Дякую, ви врятували моє весілля!

— Ее... будь ласка...

Я повернулася до чоловіків, які терпляче чекали на мене.

— Я готова. Тільки давайте до поцілунків перейдемо хвилин через десять, а краще двадцять, коли алкоголь подіє.

Чоловіки переглянулися, пирснули зі сміху, але врешті дружно взялися до роботи.

І все повторилося з початку: підіть туди, станьте так, руки сюди.

Марк відпрацював гроші на повну. Навіть занадто. Іноді хотілося крикнути йому: «Не варто так старатися».

Але ми терпіли. Ну... я терпіла. Роман, як і в будь-якій іншій ситуації, почувався, наче риба у воді. На відміну від мене, він з фотографом не сперечався, а покірно виконував усі його вказівки.

Алкоголь потихеньку брав своє, і напруга на пару з самоконтролем почали відступати.

Покласти голову Романові на плече?

Без проблем.

Обійняти його за талію?

Дрібниці.

Погладити його по щоці?

Що може бути простіше!

Ну добре. Не зовсім так, я все ще відчувала певну нервозність, але разом з нею було ще й дивне відчуття задоволення від усього що відбувалося довкола.

— Добре. Ну що ж... сцена з поцілунком, дубль два. Дивимося одне одному в очі... і не забувайте: ви шалено закохані...

Закохані...

Ні, зовсім не закохані...

Але чому мені все одно так хочеться поцілувати ці губи? Страшно... але все одно тягне.

Точно, це ж усе через шампанське...

Я підняла погляд.

Рома...

В мить мені здалося, що його тіло ніби напружилося, коли наші очі зустрілися. Руки на моїй талії стислися сильніше, а дихання стало важчим.

Він пильно дивився на мене спостерігаючи за кожним моїм рухом. В його очах не було ні тіні усмішки, ні натяку на глузування. Та я вловила там нотки бажання. Чи мені могло лише здатися і це знову була його неймовірна акторська гра.

В середині щось кольнуло.

Відвела очі, але не втрималася і поглянула на його губи: ледь привідкриті, заманливі...

Я вже знаю, які вони на смак... знаю, які вони на дотик...

Один раз... лише один...

Обличчя Романа стало ще ближче. Я вже могла відчувати його гарячий подих на своїх губах.

Це ж потрібно для справи...

Так?

Він нахилився ще ближче, чомусь не порушуючи останній рубіж...

Залишаєш вибір мені?

А хіба він у мене є...

Я закрила очі і скоротила відстань віж нами.

Я ніжно торкнулася його губ своїми й на мить завмерла. Відчувши мою нерішучість, Рома ледь міцніше притиснув мене до себе й повільно провів губами по моїх. Неквапливо. Обережно. Наче давав зрозуміти, що поспішати нікуди.

Світ навколо стих.

Зникли море, вітер, фотограф...

Залишилися тільки його теплі губи, долоня на моїй талії і дивне відчуття затишку, якого не повинно було існувати між двома людьми, що лише вдавали закоханих.

Сама не помітила, як мої пальці опинилися у його волоссі, а його руки почали неквапливо рухатися вздовж моєї спини вверх до шиї, і потім знову вниз... повільно, ласкаючи.

Поцілунок став глибшим.

Уже не таким невпевненим. Все ще ніжним, але тепер ніби пекучим. Майже справжнім.

— Оце воно... — десь на периферії почула я шепіт Марка. Він швидко клацав затвором камери, один кадр за іншим, намагаючись вловити цей момент.

Ще трохи... зовсім трохи...

— Ідеально... — уже голосніше видихнув фотограф.