Розділ 8.1. Дубль два

— Олю...

— Що?

— Олю...

— Не дивись на мене так. Я цього робити не буду.

— Але треба, — продовжив наполягати мій вредний бос. Він хотів взяти мене за руку, але я висмикнула свою кінцівку і зробила крок назад.

— Кому треба, той хай і робить.

— Нам треба.

— Мені не треба, — заперечила я. — І взагалі, невже одного разу недостатньо?

Роман похмуро глянув на мене. Зараз він нагадував не нареченого, а начальника, який укотре пояснює підлеглій очевидні речі. Але в цій ситуації неправий ВІН!

— Ти серйозно?

— Ще й як! Ми взагалі-то домовлялися!

— Олю...

— Ми домовлялися: жодних непотрібних фізичних контактів.

— Олю, у нас весілля! Нам треба поцілуватися.

— Навіщо?

— Щоб у нас були правдоподібні фотографії.

— У нас уже є фото з поцілунком на церемонії.

І то випадково вийшло... просто атмосфера якось так склалася. І губи Романа були такими... Тьху! Зараз не про це. Зараз про те, що вдруге мені таке точно не повторити.

Я розвернулася до фотографа, який досі героїчно чекав, поки ми закінчимо сперечатися.

— Є ж?

— Є, — кивнув він.

— Хороші?

— Хороші.

— Ну от і досить.

— Не досить, — одразу заперечив Роман.

— І справді не досить, — підтримав його фотограф. — Де ви бачили, щоб весільні фото обмежувалися лише одним поцілунком?

Я обурено втупилася в нього.

— А вас взагалі ніхто не питав.

— Ви буквально щойно мене запитали.

Я відкрила рота... і одразу закрила.

Зрадник.

— Бачиш? Людина — професіонал, точно знає, як краще, — задоволено кивнув Роман.

— Та кого цікавить думка вашого професіонала?!

— Мене, наприклад.

— І мене, — додав фотограф.

Ну чудово. Тепер їх двоє.

Я демонстративно відвернулася, склавши руки на грудях.

Ну не могла я його поцілувати. Не могла, і все тут. Поцілувала вже один раз — думала, серце зупиниться. Але тоді я просто ще не знала на що йду, а тепер-то знаю.

— Ну ще один раз, тільки і всього.

Я нахмурилася...

Один раз... а чи переживу я цей один раз? Йому-то байдуже.

Зітхнула.

Ще раз все обдумала.

Знову зітхнула.

Від мене ж не відстануть, так?

Ех! Гори воно все вогнем!

— Добре. Швидко фотографуємося і розходимося, — буркнула я невдоволено.

Варто було бачити їхні очі: що Романа, що Марка — світилися, наче нічні ліхтарі.

— Керуйте, пане фотографе, — вже більш спокійно сказала я...

Ооо...

Це була моя помилка. Він узявся за нас так, ніби від цього залежало його життя.

— Чудово! Станьте ближче.

Ми стали. Роман позаду, я спереду, його руки злегка лягли на мої, але кілька сантиметрів простору все ще залишалося між нашими тілами.

— Ще ближче, — скомандував Марк.

Зробили ще пів кроку. Тепер наші тіла вже торкалися одне одного.

— Ще, — наполіг цей горе-фотограф.

Він тут що, хоче порнографічну сцену влаштувати?

Я скоса подивилася на Марка.

— Ви точно весільний фотограф? Бо щось у вас постановка підозріло заходить не туди.

— Побійтеся Бога, секс будете собі влаштовувати в номері. А тепер стали ще ближче. — абсолютно серйозно відповів він.

Який ще секс? Ніякого сексу не буде!

Я стояла червона, як буряк, а Роман поруч уже відкрито сміявся. Здається, йому все це страшенно подобалося.

Зрадник.

— Так, тепер, Романе, покладіть руку їй на талію.

— Олю, розслабся, — прошепотів мені на вухо.

Подіяло з точністю до навпаки. Я напружилася ще сильніше: і від його руки, що тепер лежала на моїй талії, і від теплого подиху, який лоскотав мені вухо.

— Іншу руку... Ні, не так. М'якше. У ваших руках така гарна дівчина.

— Знаю... — тихо сказав Роман не відриваючи від мене погляду.

Що він таке каже?!

Хіба так можна з мене знущатися?!

— Прекрасно! Тож тримайте її, наче найцінніший скарб.

— Олю, а ви чого так напружилися? Плечі розслабте.

Ага, розслабишся тут...

Але я чесно спробувала.

— Ні. Це не розслаблені плечі. Це плечі людини, яку ведуть на допит.

Ну вабачте! Роблю, що можу!

Роман уже відкрито сміявся.

— Ти не допомагаєш! — рикнула я.

— Я мовчу. — Сміх одразу стих, але я всім тілом відчувала: він ледь стримується.

— Ні, ти смієшся.

— Не смійтеся, бачите, Ольга не може розслабитися.

Ну хоч тут допоміг!

— Все, все, більше не буду.

— Так, добре, — сказав фотограф, коли мій так званий чоловік нарешті притих, — тепер дивитеся одне одному в очі... і потихеньку наближуєте свої обличчя одне до одного... а в кінці буде поцілунок.

Наче все просто... так?

Ми повернули голови один до одного і вже за мить наші очі зустрілися.

Секунда...

Дві...

Три...

І я вже відчула, як моє серце почало гупати у грудях... все швидше і швидше з кожною миттю.

У якийсь момент я не витримала і міцно зажмурилася.