Розділ 7.2. Валер'яночки?

Як тільки я вийшла з авто, Роман уже звично взяв мене за руку і повів уперед. Вже за кілька хвилин ми опинилися біля входу до притулку. Будівля була невеликою, неновою, напевно, ще радянських часів, але охайною. Світлий фасад, кілька клумб біля входу та дитячий майданчик збоку робили її більше схожою на дитячий садок, ніж на притулок.

Роман упевнено відчинив двері, і ми опинилися всередині.

Немолода жінка, що сиділа при вході, буденно підняла погляд, та коли побачила Романа, на її обличчі з'явилася легка привітна усмішка. Вона добре його знала.

— Доброго дня, пане Романе. Ви сьогодні не сам?

— Так. Хочу познайомити Тимофія з моєю нареченою, Ольгою, — і з ніжною усмішкою поглянув на мене.

Моє серце аж удар пропустило.

Ну треба ж так грати... правдоподібно... щоб його...

— Ооо... так це ж чудово. Отже, скоро зможете забрати хлопця.

— Дуже на це сподіваюся.

— Проходьте, кімната та сама. Тимофія зараз покличуть.

— Дякую.

Всередині було тихо. Кімната була невелика, але симпатична. Там стояв стіл, кілька стільців і великий диван біля вікна. Я ледь встигла озирнутися, як двері відчинилися вдруге. І зайшов він.

Тимофій.

Я бачила його на фото, що показав Роман, але все одно реальність виявилася дещо іншою.

Він виглядав... маленьким.

Хіба діти восьми років бувають такі маленькі?

Худенький, з трохи скуйовдженим темним волоссям і уважними очима, які надто серйозно дивилися на світ для дитини його віку.

Тимофій зупинився біля входу.

Міцно стиснув край футболки в кулаці.

І подивився прямо на мене.

Не ховаючись.

Але й не підходячи.

— Тимофію, — м'яко сказав Роман, — це...

— Я знаю, — тихо перебив він. — Я сам.

Здається, зараз хлопець хотів поспілкуватися саме зі мною.

— Привіт.

Тимофій не відповів.

Він зробив кілька обережних кроків уперед і зупинився, залишивши між нами достатню відстань. Він пильно оглядав мене з ніг до голови, очевидно оцінюючи те, що бачив. За мить я помітила ледь помітний кивок головою і дуже сподівалася, що це означало схвалення. Тоді Тимофій нарешті заговорив.

— Добрий день. Ви та сама наречена хресного? — прямо запитав він.

Я поглянула на Романа — сама не знаючи, чого шукала в його погляді: дозволу чи підтримки. Його очі сказали мені «так», тож я повернулася до хлопчика, присіла навколішки, аби бути його зросту, і спокійно відповіла:

— Так. Я його наречена.

— Тимчасова?

Його голос був спокійний, але в ньому відчувалася напруга. Наче кожне слово він перевіряв перед тим, як сказати.

Я глибоко вдихнула. Дуже важко було відповідати на такі непрості запитання, але я знала, що він хотів почути правду, а не красиву брехню.

— Так. Тимчасова.

— Думаю, краще тут про це не говорити, — тихо мовив Роман, усе ще спостерігаючи збоку. Було очевидно, що він хотів дати нам можливість познайомитися трохи ближче.

Ми обоє кивнули і знову подивилися один на одного. Я не знала, що йому сказати, і він, вочевидь, теж.

— Ем... може, ти б хотів щось дізнатися про мене? — все ж запитала я хоча б щось.

Тимофій потис плечима.

— Не знаю. Що ви любите робити?

Я розгубилася.

Що я люблю робити? Я вже так давно нічого не робила просто для задоволення, що навіть і забула...

Що ж я люблю?

— Я? Напевно, малювати.

Раніше точно любила...

— До речі, Роман розповідав мені, що ти теж малюєш.

Хлопчик одразу перевів незадоволений погляд на Романа.

— Я не казав, що можна розповідати.

— Вибач, — спокійно відповів бос. — Не думав, що це таємниця.

Тимофій кивнув, але погляд залишився нахмуреним. Можливо, він переживав чи бос не розповів мені справді щось секретне про нього.

Тимофій знову подивився на мене і все ж відповів:

— Іноді малюю, — тихо сказав він.

— А що саме?

Він трохи знизав плечима.

— Різне.

— Це секрет?

Він подумав... і ледь-ледь посміхнувся.

— Так.

Розумний хлопчик, як і казав бос.

Я відповіла так само тихо:

— У мене теж є секрети.

І хоч його насторожений вираз обличчя не змінився, все ж в очах я помітила ледь помітний блиск зацікавленості.

— Які?

Хитрюга...

— Якщо скажу — вже не будуть секретами.

Він дивився на мене ще кілька секунд, ніби обдумуючи, що саме я мала на увазі, а тоді кивнув.

— Логічно...

Тиша між нами вже не була такою гострою. Я не знала, чи вийде у нас по-справжньому поладити, але чомусь мені здавалося, що ми не будемо ворогувати і зможемо цілком мирно жити разом.

І раптом він запитав:

— А ви добра?

Я не одразу відповіла.

Хм... хотілося б думати, що так...

— Не завжди, — чесно сказала я. — Але стараюся.

Він кивнув і по-дорослому відповів:

— Це нормально.

Мені його відповідь здалася дивною.

— Чому?

— Бо якщо завжди добрий — тебе ображають.

Я стиснула пальці на колінах, але не подала вигляду.

— Тебе ображали?

Він одразу відвернувся. Очевидно це була не та інформація, якою він хотів ділитися з малознайомою людиною.

— Бувало. Зараз ні.

Я не стала лізти далі, а Тимофій вирішив припинити нашу розмову. Здається, цього поки що було достатньо для нього.

Він повернувся до Романа і запитав:

— Коли ви зможете мене забрати?

У цьому запитанні бриніла надія — тиха, обережна, наче він боявся її показати. Здавалося, навіть якщо нічого не вийде, Тимофій уже заздалегідь був до цього готовий.

Роман підійшов ближче, нахилився до хлопця і почав пояснювати. Не відмахнувся звичним «зовсім скоро», а детально розповів, що і як буде далі.

— Двадцятого червня у нас весілля. Ми поїдемо на кілька днів, а після повернення одразу займемося оформленням документів. Оскільки все вже майже готово, то це повинно зайняти не більше двох тижнів... Тож від сьогодні, найбільше місяць — і ти будеш з нами. Вдома.