Розділ 7.1. Валер'яночки?

Я вже хвилин десять ходила з кутка в куток, не в силах припинити.

Зупинилася біля вікна.

Романа все ще нема... І де ж він так довго?

Назад.

Підійшла до дзеркала і знову оглянула себе з ніг до голови.

Хм... Ніби нормально... але чи не занадто просто?

Руки знову потягнулися зняти одяг і вибрати щось інше. Та я силою волі себе зупинила.

Нормально... і так все нормально... одяг не такий вже важливий...

Зітхнула...

І кого я обманюю? Просто часу перевдягатися вже нема.

Зиркнула в дзеркало і знову до вікна...

Приїхав. Нарешті.

З моїх грудей вирвався нервовий видих. Я глянула на свої руки, які дрібно трусилися, і зрозуміла, що мої нерви були на межі.

Ні, все ж варто випити заспокійливе.

Я пішла на кухню, відшукала пляшечку валер'яни, накапала собі й одним ковтком осушила склянку.

Фе... гидота!

— Заспокійливе? — почула я здивоване позаду себе.

Різко розвернулася і поглянула на боса.

— Нічого не можу з собою зробити. — Відповіла я з ледь відчутним тремтінням. Власний голос здавався наче чужий.

Я думала, Роман почне насміхатися у своїй звичній манері, можливо, щоб розрядити атмосферу, але все сталося зовсім інакше.

Його погляд виражав занепокоєння. Він наблизився на кілька кроків і взяв мої руки у свої.

— Думаю, це правильне рішення. Заспокійливе тобі не завадить...

— Тепер мені ще страшніше... Ти ж казав, що боятися нема чого.

— Нема. Я не відмовляюся від своїх слів. Але коли я вперше їхав до Тимофія, нервував не менше за тебе.

— І як усе пройшло?

— Непросто... На той момент він жив у притулку лише два тижні. Він тільки втратив маму. Але він надзвичайний хлопчик, дуже розумний... і чемний.

Я мимоволі опустила погляд.

Вісім років...

Це занадто рано для таких втрат.

— Сподіваюся, він не зненавидить мене з першої ж зустрічі.

Роман на мить завмер із широко відкритими очима, ніби я ляпнула якусь дурницю, а потім розсміявся.

— Ні. Не зненавидить. Не хвилюйся...

— Не смішно. — Я вирвала свої руки з його рук і плеснула його долонею по плечу. — Звідки ти можеш знати?

— Я розповідав йому про тебе. Багато. І він дуже хоче з тобою познайомитися.

— І коли ти встиг? Тільки тиждень, як ми про все домовилися...

— Ну... — Роман відвів погляд.

— Що? Кажи.

— Я запланував це все трохи раніше. Тільки не бий! — відступив він, прикриваючись руками, так ніби я і справді могла його віддубасити.

Клоун...

Я лише склала руки на грудях і закотила очі.

— Наскільки раніше?

— Місяць... чи два?

— Два місяці?!

— Я просто не знав, як з тобою про це заговорити.

— Чудово... Заговорити не знав як, а дату весілля призначив? Ром, ти при своєму розумі?

— Але ж усе вийшло, врешті-решт... — потиснув він плечима.

І як з ним говорити?

— Ой, все. Ходімо. Тимофій чекає.

Чи то валер'яна подіяла, чи то злість, що розбурхав у мені Роман, допомогла, але я відчувала себе зараз значно впевненіше, хоча, звісно, про цілковитий спокій мова не йшла.

Ми їхали в авто, і я попросила Романа розповісти про Тимофія ще трохи. Поки що я знала лише кілька сухих фактів: він був його похресником, його мама померла приблизно пів року тому, а сам Роман вирішив його всиновити. Щоправда, чомусь його родина була проти цього рішення.

Насправді знала я трохи більше, ніж здавалося на перший погляд. Навіть за ті кілька днів, відколи ми офіційно почали зустрічатися, Тимофій постійно був десь поруч — у розмовах Романа.

За вечерею він міг відсунути від себе варену моркву й сказати:

— Тимофій її теж не любить.

Або скуштувати торт, який я купила з нагоди свого переїзду, і задумливо зауважити:

— Тимофію такий сподобався б.

Часом він розповідав про його захоплення, іноді згадував якісь кумедні випадки чи просто говорив про майбутнє разом із ним.

Я слухала Романа і розуміла, що Тимофій, хоч і не жив із ним разом, уже давно був дуже важливою частиною його життя.

Авто зупинилося, і Роман вже збирався вийти і, напевно, як завжди, відчинити мені дверцята, та, лише глянувши на мене, зупинився.

— Олю... тобі страшно?

— Угу, — тільки й кивнула я вчепившись в пасок безпеки руками.

— Але чому мені здається, що боїшся ти не самої зустрічі і навіть не того, що Тимофій може тебе зненавидіти?

Не цього...

— Ти правий.

— То чого ж ти так боїшся?

— Боюся... боюся нашкодити йому. Боюся, що він сильно прив'яжеться, а коли я піду — це розіб'є йому серце.

Легка турботлива усмішка з'явилася на його обличчі. І вже знайома тепла рука торкнулася моєї в заспокійливому жесті.

— Тобі не варто про це переживати. Я ж казав, я розповідав Тимофію про тебе. Він усе знає.

— Стривай... як усе? Усе-усе? І про фіктивний шлюб?

— Так.

— А...

Я не знала, що сказати. Я не знала, що думати...

— Я не хотів йому брехати і, як ти сказала, не хотів розбивати йому серце, тому все розповів.

Що ж... це, напевно, дещо змінює ситуацію...

Він не буде чекати від мене, що я стану його мамою... Це ж добре?

— І як він сприйняв твої слова? — поглянула на нього спідлоба.

— Сказав, що я зробив правильний вибір, — з усмішкою відповів Роман. — Тож не хвилюйся і ходімо.

— Ходімо, — кивнула я.