Розділ 6.2. Допустимі норми фізичного контакту

Ледь він почув мої слова, розсміявся у весь голос. І крізь сміх сказав:

— Сідай в машину, Олю... там і обговоримо допустимі норми фізичного контакту, — і продовжив гиготати.

А я насупилася ще більше. Можливо, для нього це все мало що означало. Я чудово розуміла, що є люди дуже тактильні і для них такі доторки можуть нічого і не значити, але для мене навіть потиснути руку чужій людині було викликом. І я довго боролася з симптомами легкої паніки, коли мені доводилося це робити. Що вже казати про більш тісний тілесний контакт. На щастя, боса я вже знала певний час і йому довіряла, тож це все не було так критично, але все одно серце у мене готове було вискочити з грудей.

Тому ледь ми сіли в машину, я одразу озвучила свої умови.

— На людях дозволено триматися за руку і легкі обійми. Але не довгі.

— А як же поцілунки? — хитро глянув на мене.

— Ні в якому разі.

— Навіть у щоку?

Задумалася...

— Можливо... іноді.

— От і домовилися, — весело кивнув він, виїжджаючи з парковки. — А наодинці? Що тоді можна?

Я вилупилася на нього наче баран на нові ворота.

— Як що? Нічого!

— Але ж ми тільки що були наодинці... й обіймалися... і це саме ти мене обійняла.

Мені не було що заперечити.

— Це... це було виключення. Тренування.

— Я, звісно, поважаю тебе і твої вимоги, але мінімальний фізичний контакт, який прийнято на людях, має бути дозволений і наодинці.

— Чому це?

— По-перше — звичка. Сама сказала — тренування. Доторкнутися до мене має стати для тебе чимось природним. По-друге... ти ж не знаєш, в який момент перед нами може з'явитися хтось знайомий.

— Добре, — неохоче погодилася я. — У твоїх словах є доля правди.

— От і домовилися, — знову повторив він.

Коли ми під'їхали до офісу і Роман заглушив машину, він повернувся до мене.

— Зачекай, я відкрию двері, — і, не чекаючи на мою відповідь, швидко вийшов з машини.

І навіщо це? Я і сама можу.

Хоча...

Хороший спосіб продемонструвати стосунки.

І, що найголовніше, — жодних обіймів.

Вже через мить двері відчинилися і Роман подав мені руку. Я впевнено взяла її і вийшла з авто. Звісно ж, і потім він її не відпустив, зручніше вмощуючи в своїй руці.

— Діємо за планом, — прошепотів мені на вухо, на що я тільки кивнула.

Ноги трусилися, серце калатало... але я, наскільки могла, впевнено йшла вперед.

А от Роману, здавалося, було абсолютно байдуже на те, що зараз мало статися... Він виглядав не просто спокійно, а впевнено. Кожен його крок був упевненим, голова високо піднятою, а хватка на моїй руці — міцною, наче я могла втекти від нього в будь-який момент. А я могла б... бо дуже боялася того, що буде вже за кілька хвилин.

Чи я помилилася?

Ні... я недооцінила.

Одним словом, робота встала.

Спочатку все було звично. Двері ліфта відчинилися. Хтось на автоматі привітався, навіть не піднімаючи голови, хтось все ж кинув швидкий погляд на нас і тільки тоді видав стандартне "добрий ранок".

Та дехто виявився все ж більш уважним і таки звернув увагу на наші з Романом руки.

— Стривайте... ви що, разом? — шоковано запитала Тетяна, яка якраз проходила повз, але так і встала перед нами як укопана, не в силах відірвати погляд від наших зімкнених рук.

— Разом?

— Хто?

— Ви про що?

Почало доноситися звідусіль.

Ми з Романом зробили ще кілька кроків вперед і зупинилися, дозволяючи колегам трохи пошуміти і зібратися довкола.

— Ого…

— Це що…?

— Я не зрозуміла…?

— Вони що, реально…?

— Колеги, хвилинку уваги, — спокійно, навіть якось занадто буденно сказав він через хвилину.

В офісі стало тихо.

Настільки тихо, що я, здається, почула, як у когось впала ручка.

— Так, ви все правильно зрозуміли. Ми з Ольгою зустрічаємося, і передбачаючи ваші запитання, зустрічаємося вже деякий час, але зараз хотіли б офіційно оголосити про наші стосунки. Сподіваюся на вашу адекватність і розуміння. Не робіть, будь ласка, з цього всього драму.

…

Тиша.

Одна секунда.

Дві.

А потім…

— ЩОООО?!

— Серйозно?!

— Я знала!

— Та ну!

— КОЛИ?!

Мене буквально накрило хвилею голосів.

Я навіть не встигла нічого сказати — до нас уже почали підходити.

— Вітаємо!

— Вау! Як так?!

— Які гарні новини!

— А чого мовчали?!

Хтось навіть почав аплодувати.

Я стояла посеред цього хаосу і намагалася не втратити свідомість.

Я передумаю. Я передумаю прямо зараз. Можна?

А Роман… стояв поруч абсолютно спокійний.

Ще й… задоволений.

Так і хотілося стерти цю самовдоволену посмішку з його обличчя.

— Все, досить, — нарешті втрутився він. — Працюємо.

— Та яке працюємо?! — вигукнув хтось. — Тут таке!

— Роботу ніхто не відміняв, — спокійно відповів він.

А потім…

Обійняв мене.

Просто так.

Легко. Невимушено.

Наче це для нього найприродніша річ у світі.

Я різко напружилася.

Ах ти ж... нехороша людина...

Але було пізно.

Я вже відчувала на собі десятки поглядів.

І… не відштовхнула його.

Навіть більше — змусила себе розслабитися.

Ти ж сама погодилася… грай до кінця…

— Я до себе, — тихо сказав він мені на вухо.

Його голос знову був занадто близько.

Я тільки кивнула.

Він відпустив мене… але перед цим ще раз ледь відчутно провів рукою по моєму плечу.

І пішов у свій кабінет.

А я залишилася.

Одна.

Проти… всіх.

— Ольгааа… — протягнула Аліна, вхапаючи мене за руки з очима, що світилися цікавістю чи навіть шаленістю. — ТИ НІЧОГО НЕ ХОЧЕШ НАМ РОЗПОВІСТИ?!

— Я… — я відкрила рот… і закрила.