Розділ 6.1. Допустимі норми фізичного контакту

Ледь я зайшла до квартири і зачинила за собою двері, схопилася за голову і застогнала в голос. Весь сьогоднішній день, і особливо вечір, були схожі на знущання, де головною стравою був мій сором. Я, напевно, стільки за все своє життя не соромилася.

Той клятий кросівок... щоб його...

І чому я від нього відсахнулася? Це ж просто обійми...

Саме остання подія найбільше не давала мені спокою. Роман сприйняв це спокійно, хоч я і бачила, що йому було дещо неприємно. І якби ж мені справді були не до вподоби його обійми, але це було зовсім не так. Я не відчувала до боса жодної неприязні, навпаки — симпатію. Він був дуже хорошою людиною і, що гріха таїти, симпатичним чоловіком.

Сама себе не розумію.

Я зняла взуття і, знову пригадавши свій сором, закинула його подалі в шафу, аби тільки не бачити. Найближчий тиждень можна носити все що завгодно, але тільки не ці прокляті кросівки.

Година вже була пізня, тому я зробила лише базовий мінімум перед сном і буквально впала на ліжко.

Може відмовитися від цієї затії, поки не пізно?

Ні! Я повинна взяти себе в руки.

Від завтра ми офіційно пара.

МИ ПАРА.

А це означає мило спілкуватися, ніжно посміхатися... і торкатися... ТОРКАТИСЯ один одного.

Як мантру десятки разів поспіль повторювала ці слова, поки врешті не заснула. Здається, під кінець вони вже не викликали в мене відторгнення, але остаточно буде зрозуміло, коли доведеться застосувати цю теорію на практиці.

Наступного ранку Роман вирішив забрати мене машиною на роботу. Я, як завжди, вийшла на вулицю на початку дев'ятої і вже збиралася йти до метро, як побачила знайомий автомобіль, а поруч з ним стояв Роман. Я застигла від здивування. Про це він мене не попереджав.

— Романе? — гукнула я, просто перевірити, чи мені це все не привиділося і це насправді не інша машина й зовсім не інша людина.

Але він обернувся, посміхнувся, ледь його погляд торкнувся мене, і одразу вирушив мені назустріч.

Зараз чудова можливість... ну ж бо, сміливіше...

Ледь він наблизився, я глибоко вдихнула, ніби стрибаючи у воду, і розкрила руки для обіймів. А вже за мить обіймала його за талію. Спочатку він застиг, не торкаючись мене, та шок тривав недовго, і дуже скоро я відчула, як він міцно обійняв мене у відповідь.

Спочатку все було не так страшно.

Навіть навпаки.

Але що довше тривали обійми, то сильніше я відчувала знайоме бажання відступити.

— Ну все. Думаю, вже можна відпускати, — мовила я і спробувала відсторонитися, але замість того, аби послухатися мене, його обійми навпаки стали ще міцнішими.

— Навіщо? — запитав він напрочуд задоволеним голосом.

Навіщо? А навіщо йому обіймати мене так довго?!

— Нам вже час на роботу, — нервово нагадала я, безуспішно намагаючись вибратися з його захвату.

— Я бос, ти дружина боса. Почекають, — і погладив мене по спині, ще глибше зариваючись обличчям у моє волосся.

Що він творить?!

— Ще не дружина.

— Дрібниці, — відмахнувся він.

— І навіть якщо дружина. Не можна просто наплювати на роботу, — і вже почала з усієї сили відпихати його.

Врешті він все ж відпустив, хоча погляд його виражав вселенську образу: брови насуплені, очі примружені, а губи надуті — ну точно як мала дитина.

— Не дивіться так на мене, — буркнула я і відвернулася.

— Знову на ви? — В його голосі звучав докір.

У мене навіть промайнула думка перепросити, але наступна фраза просто мене вбила:

— Після всього, що між нами сталося... а ти...

— Що?! — обурено вигукнула я, а тоді зашипіла, — говори нормально, бо ще люди не так зрозуміють.

— А що вони мають не так зрозуміти? Ти моя наречена. Тут все дуже просто, — і підморгнув мені, хитро всміхаючись.

— Думаю, нам варто обговорити допустимі норми фізичного контакту.