Розділ 5.4. 001129

— Тож повернемося до весілля. Звісно, було б добре зробити грандіозне весілля, так щоб всі все самі побачили і повірили у наші стосунки, але, думаю, все ж не варто. Тебе влаштує весілля тільки для близьких друзів і родичів?

— У мене є краща пропозиція.

— Яка?

— Давай влаштуємо весілля тільки для нас двох.

— Хм... не впевнений, що це хороша ідея.

— Думаєш, так буде важче довести, що ми одружені?

— Так... можливо.

— А може... тоді виїзне весілля? Можемо взагалі нікому нічого не сказати і буде наче сюрприз. А вже по приїзду без оцих всіх урочистостей просто пригостимо кого ви... тобто ти хочеш.

— Стривай, а твоя сім'я?

— А їм... я не планую нічого повідомляти, — голос мимоволі здригнувся. Все ще не відпустила.

— Досі не спілкуєтеся?

— Ні. І не планую, — вже твердіше мовила я.

— Так і не хочеш розповісти, що сталося? — Роман нахилився ближче пильно вдивляючись в моє обличчя.

— Загалом ти знаєш.

— Знаю, що ти з ними посварилася... і здається, ти говорила щось про те, що тебе зрадили.

— Так... зрадили. — Я замовчала на мить, а Роман мене не квапив. Він терпляче чекав, яке рішення я прийму. Та все ж я вирішила, що хоча б основне варто йому розповісти. Все ж він буде моїм чоловіком деякий час, повинен знати, який багаж я несу на своїх плечах. — Все просто. Моя сестра вирішила, що мій наречений — це дуже хороша партія, а моя сім'я її в цьому підтримала.

Його очі округлилися.

— Оце так.

— І вишенька на торті. Вчора я отримала запрошення до них на весілля.

Тепер очі стали ще більші, хоча я думала, що це вже неможливо. А через мить на його обличчі промайнуло щось дивне.

— Це ти тому погодилася?

— Це була одна з причин, — неохоче зізналася я.

— Я так розумію, ти хочеш, аби ми відвідали весілля?

— Так. Думаю... мені це потрібно, аби поставити крапку. Остаточно.

— А ще помститися.

— А ще помститися, — погодилася я. — Бо іноді найкраща помста — це показати, що, незважаючи ні на що, твоє життя прекрасне.

— Абсолютно погоджуюсь.

На цьому неприємна частина розмови закінчилася, і ми зосередилися на подальшому обговоренні нашого весілля і власне життя після нього. Роман, як завжди, продумав усе набагато ретельніше за мене, тому більшу частину часу я лише слухала і ставила уточнювальні запитання.

Ми так довго говорили, що коли я в якийсь момент поглянула на годинник, зрозуміла, що вже давно мушу бути вдома.

— Думаю, мені вже час...

— Можеш залишишся на ніч? Вже пізно.

— Ти здурів? — мимоволі вирвалося в мене, та я миттю прикрила рота руками. — Пробач.

На це бос лише розсміявся.

— Ми все одно скоро житимемо разом. Можна почати сьогодні.

Здається він не жартував.

— Ні. Зачекаємо до вихідних. А сьогодні я додому.

— Тоді я тебе відвезу...

— Не варто, я на таксі доїду.

— Я тепер офіційно твій наречений. Не відмовляйся... користуйся. Маєш право.

Що ж... в його словах була правда.

— Добре...

Я вийшла в коридор і завмерла.

Кросівок...

Один. Самотній. Абсолютно недоречно залишений під стіною.

І як я могла забути?

Я різко розвернулася на місці.

— Щось не так? Вирішила залишитися?

— Ні, ні. Просто... я дещо маю взяти... там. — І вказала рукою за його спину.

— Що? Я подам.

— Я сама.

— Ну добре. — Очевидно, бос був здивований, а ще зацікавлений. Він уважно спостерігав за мною

Може попросити його не дивитися?

Хоча про що це я? Наче він погодиться...

Я прошмигнула повз боса намагаючись втримати спокійний вираз обличчя і направилася до дивану. Зупинилася на мить важко зітхнувши і опустилася на вколішки.

Бос хмикнув, але нічого не сказав, та я спиною відчувала його заінтригований погляд.

Я провела рукою під диваном біля самого краю і... нічого.

Кросівка там не було.

Очевидно тоді з переляку я зашвирнула його далі ніж думала. Довелося буквально лягти головою на підлогу аби побачити де ж він є.

Знайшла. Залишилося лише дістати.

— Не смійся, — буркнула я потягнувшись за взуттям.

— Навіть і не думав. Ти гадки не маєш який чудовий вид для мене зараз відкривається.

І знову, не знаю вкротре вже за сьогодні, мої щоки почали горіти, та я силою волі змусила себе зосередитися на важливому.

Нарешті кросівок був у мене в руках.

Я притисла його одною рукою до себе і гордо, намагаючись не подавати виду наскільки це було соромно для мене, підвелася з колін. Труснула головою намагаючись так поправити скуйовджене волосся і розвернулася до Романа.

— Кросівок?..

Роман підняв брову, а в кутиках його губ уже тремтіла усмішка.

— Жодних запитань, — прошипіла я і пройшла повз боса, та він не хотів так просто відступати.

— Що твій кросівок робив під моїм диваном?

— Я ж сказала, жодних запитань.

Роман підняв руки в удаваній капітуляції, хоча усмішка нікуди не зникла.

— Як скажеш... загадкова ти жінка...

Хай краще вважає загадкою, ніж дивною.

Більше про кросівок ми не говорили. По дорозі до мене, бос включив легку музику і я навіть змогла розслабитися споглядаючи вечірнє місто у вікно.

Коли ми приїхали Роман вийшов і відчинив для мене двері, а потім взагалі вирішив обійняти, але я відсахнулася від нього... сама навіть не розуміючи чому.

— Не сьогодні, — тільки і сказав він. І навіть не прочитав лекцію, про те що вся наша конспірація може піти коту під хвіст. Він лише ніжно всімхнувся, протягнув руку погладжуючи моє плече в заспокійливому жесті і додав. — До завтра.

Наша парочка потроху зближується❤️, але це лише початок — найцікавіше ще попереду. Не пропустіть.

А поки дуже чекаю на ваші враження від цього розділу! Пишіть у коментарях, що думаєте про наших героїв та їхні стосунки, діліться здогадками про те, що буде далі, і не забувайте підтримувати історію лайками ❤️ Ваша підтримка надзвичайно важлива))