Розділ 5.2. 001129

Поки бос добирався додому, мене вже встигли напоїти чаєм і розпитати все-все про наше знайомство з Романом. Власне, я і сама не зрозуміла, як так сталося, що я виклала майже все отак просто абсолютно незнайомій людині при першій зустрічі. Але щось було в пані Марії таке, що притягувало людей, і було відчуття, наче їй можна довіряти... ніби їй можна розповісти будь-що.

Коли ми почули, як пікнув замок на дверях, пані Марія одразу ж вирішила, що їй вже час іти додому. Здається, вона і залишалася тут тільки через мене.

— Думаю, мені вже пора. Тепер тебе Ромчик розважить.

І вже перед тим, як сховатися в коридорі, озирнувшись, додала:

— Гарного вам вечора.

Після чого знову підморгнула.

Тепер і мені почали лізти в голову непристойні думки. Дуже непристойні.

Пані Маріє, ну що ви наробили?!

— Маріє Олександрівно, ви ще не пішли? — донеслося з коридору.

А я мимоволі прислухалася до їхньої розмови, все ще намагаючись подолати різкий приступ жару.

— Ну не могла ж я піти й залишити твою гостю саму. Це було б неввічливо.

Не сказати, що я була б проти... побути наодинці. Мені сподобалася ця жінка, вона була приємною і люб'язною. Але все одно я відчувала ніяковість. І цей клятий кросівок...

Якби його так забрати, щоб Роман не побачив?

— І як вам Оля?

Хіба ж можна отак прямо в лоб?

— Ооо... чудова дівчина. Я погоджую. Сподіваюся, ти не валяєш дурня, а налаштований серйозно? — ніби жартома сказала жінка, але в голосі все одно чулася легка загроза.

— Звісно. Як ви могли тільки так про мене подумати... У мене найсерйозніші наміри. Чекайте на звістку про весілля.

Щоки почали палати ще більше.

Я розуміла, що на людях нам доведеться показувати, що ми пара, але все ж сподівалася, що мені не потрібно буде робити це надто часто. Відверто, в моїй голові вся ця затія виглядала як щось на кшталт: зробимо весілля, підготуємо всі необхідні папірці, але по суті кожен буде жити своїм життям, ну, можливо, за рідкісним винятком.

Та що там казати я про поцілунки й всі інші інтимні речі подумала тільки після двозначних підморгувань Марії Олександрівни. Я точно не була готова до цього всього, але чомусь, мені навіть самій було дивно чому, все одно збиралася продовжувати.

Не час про це думати. Не час... колись потім.

Я приклала руки до щік намагаючись їх якось охолодити і в цю мить бос, попрощавшись з пані Маріє, зайшов до вітальні.

— Пробач, довго чекала? — буденно запитав бос ще навіть не глянувши на мене.

— Ні, ні, все добре, — напружено кивнула я, різко прибравши руки від щік.

Він підняв на мене очі і прискіпливо вдивився в моє обличчя.

— З тобою все гаразд? Ти якась вся червона.

— Все в повному порядку. — Запевнила я його на ходу придумуючи відмазку. — Просто... тут спекотно.

— Хм... зараз увімкну кондиціонер.

Вже за мить по кімнаті почала розтікатися приємна прохолода. Але проблема полягала в тому, що жар, що мене так мучив ніяк не стосувався температури повітря.

Швидше б додому...

— Так, кондиціонер включив, тоді я зараз перевдягнуся і ми все детально обговоримо. Сподіваюся, ти нікуди не спішиш?

Спішу! Додому!

— Ні, звісно ні... — відповіла ввічливо і тихо собі під ніс додала з легким роздратуванням: — Куди ж я можу спішити?

— От і добре. Тоді повечеряємо разом і все обговоримо...

— Гаразд.

Ну принаймні мене нагодують.