Розділ 5.1. 001129

Так вже вийшло, що я приїхала раніше за власного шефа. Я збиралася почекати на нього під дверима будинку, але, як тільки в моїй голові промайнула ця думка, телефон сповістив про нове повідомлення. І, звісно, воно було від Романа. Коли я його прочитала, мені здалося, що він уміє читати думки, причому на відстані, інакше я ніяк не могла це пояснити.

Не стій під дверима. Заходь усередину. Код від обох дверей 001129.

Блін.

І ще одне повідомлення.

Почувайся як удома, ЛЮБА.

До щік одразу прилив рум'янець.

Точно мститься за мої слова раніше.

Я швидким рухом руки видалила його останнє повідомлення аби воно мені око не муляло і зосередилася на цифрах, що він мені скинув.

І що мені з цим робити?

Заходити в квартиру без наявності там хазяїна не хотілося. Це здавалося неввічливим, навіть якщо він сам мене і запросив. Але було одне «але»: якщо я не виконаю його «прохання», то точно отримаю від нього величезну порцію буркотіння. Тож, зітхнувши і заховавши телефон у сумку, я підійшла до дверей і повільно ввела комбінацію з шести цифр, яка чомусь здалася мені чимось знайомою. От тільки чим? Не важливо.

Замок тихенько клацнув, і я зайшла до під'їзду. Піднялася на п'ятий поверх і знову зупинилася вже перед дверима, що вели безпосередньо до квартири. Останній крок було зробити ще важче, ніж перший.

— І чого я стою на порозі як дурепа? Вже ж вирішила, що буду чекати в квартирі, — і в ту ж мить ввела код, тихенько розчинила двері й зайшла всередину.

Квартира зустріла мене тишею...

Відчуття були некомфортні. Наче я вдерлася на чужу територію, та все одно не втрималася і озирнулася довкола.

Інтер'єр був стильним і разом з тим звичним для наших часів: простий, у світлих кольорах, із темними акцентами. Чисто, навіть занадто. У мене в коридорі біля входу завжди можна було знайти пару взуття, а то й кілька пар. А тут — нічого. Але було ніби щось неправильне. Здавалося, наче Роман жив тут не кілька років, а тільки нещодавно переїхав. Не вистачало дрібниць, які б зробили цю квартиру живою. І хоч, по суті, я бачила лише коридор і клаптик вітальні, чомусь була впевнена, що решта квартири мало чим відрізнялася.

Я вирішила, що найкращим рішенням буде розутися і зачекати на боса у вітальні. Але вже в наступну мить почула зовсім неочікуване:

— Романе, ти вже повернувся? — донісся жіночий голос десь з середини.

Я так і завмерла зігнута з одним кросівком в руках.

Це що, його дівчина?!

У голові промайнула панічна думка.

А в наступну мить там уже вибудувався хаотичний план пояснень, і, якщо вони не спрацюють, то план втечі.

І чому він живе на п'ятому поверсі? Це значно звужує мої варіанти.

Але коли з'явилася власниця голосу, мене дещо відпустило. Навряд чи жінка близько сорока — сорока п'яти років була його дівчиною. Хоча, може, саме такі жінки йому до смаку. Хто ж його знає.

— Ой, а ви хто? — насторожено запитала вона.

— Яяя... а я... мене запросили... почекати, — ось і все, що я змогла з себе видавити.

І куди тільки поділися всі розумні думки?

Я випрямилася все ще тримаючи кросівок в руках і незворушно дивилася на жінку, очікуючи який вердикт вона винесе.

Жінка у відповідь дивилася на мене, ніби прискіпливо оцінюючи, але вже через мить на її обличчі з'явилася широка привітна усмішка.

— То чого стоїте? Проходьте, проходьте, не соромтеся. А Роман скоро приїде?

— Скоро, — кивнула я і пішла за жінкою.

— Присідайте, — вказала рукою на диван, а сама пішла на кухню.

Я послухалася і сіла на диван.

Лише коли влаштувалася зручніше, зрозуміла, що досі тримаю в руках кросівок.

Ну як так?!

І куди мені його тепер подіти?

Найкращим рішенням було б просто віднести його назад в коридор, але так не хотілося виглядати дурепою перед чужою людиною.

— Будете чай? — раптом жінка повернулася обличчям до мене.

— Буду, — ледь не скрикнула я, одночасно ховаючи кросівок під диван.

Жінка кивнула, відвернулася аби приготувати чай і продовжила говорити.

— А мене звати Марія, я допомагаю Романчику з його буденними справами.

Ах он воно що... Ну все логічно. І як я могла про нього таке подумати?

Аж соромно стало.

Тож я пообіцяла собі нізащо, ніколи в житті, навіть під страхом смерті не розповідати босу про свої підозри, бо він мені це не пробачить.

— Ви який чай любите?

— Я... чорний...

— Чорний... Ох, точно, забула запитати, а вас як звати?

— Ольга. Мене звати Ольга.

— Оля... Яке гарне ім'я. Завжди мені дуже подобалося. Дуже приємно. — Вона поралася на кухні і все говорила і говорила. — Вперше бачу, щоб Роман запрошував когось до себе в гості... ще й давав код від дверей...

Вперше? А як же його дівчина? Вона в нього точно була і не так давно.

— Ем... ну розумієте... тут так вийшло...

— Ой! Не переживайте, то я так теревеню. — Відмахнулася жінка. — Можете нічого не пояснювати, — сказала, наче проспівала, і в кінці навіть підморгнула.

Я боялася навіть уявити, що саме могло означати це підморгування.

Судячи з усього, вона вже склала в голові картину всього, що тут відбувалося, і навряд у мене вийшло б її в чомусь переконати.

Це стає все дивніше... і дивніше...

А в блозі ви знайдете чимало візуалізацій. Тож запрошую.

І звісно ставте лайки, коментуйте, я буду щиро вдячна)))