Розділ 4.1. Усе за планом

Кінець робочого дня підкрався непомітно. Я сиділа за столом, переглядала розпорядок дня на завтра і безперервно крутила ручку в руках. Була в мене така звичка, коли я стресувала. Останнім часом це проявлялося нечасто, але сьогодні я буквально не випускала її з рук.

Бос поїхав у справах, тож я залишалася сама. Що було мені на руку. Знаючи Романа Олексійовича, він би точно наполягав, аби до ресторану ми поїхали разом. А я до цього була не готова. Принаймні поки ми офіційно не оголосимо про весілля.

Весілля...

Від однієї думки про нього мене починало смикати з новою силою, а ручка мало не тріщала в мене в руці. І справа була зовсім не в Романі. Він був хорошою людиною. Просто я пригадала свого колишнього нареченого і те, через що мені довелося пройти під час підготовки до нашого весілля, яке, на щастя, так і не відбулося.

— Олю, ти не зайнята? — пролунало над головою.

Ручка випала з руки, і я, ніби отямившись від сну, одразу підняла голову. Біля мене стояла Аліна, наша наймолодша працівниця, і дещо ніяково дивилася на мене.

Я знала цей погляд. Вона вже кілька разів підходила отак до мене, коли виникала складна ситуація, а я була рада допомогти. На жаль, її безпосередній бос, хоч і була хорошим працівником, як наставниця бажала кращого. Здається, вона думала, що найкращий метод навчання новачка — це скинути його у воду і хай сам вчиться плавати. Випливе — стане професіоналом, а ні... значить, така доля.

Звісно, якщо дівчина ставила якісь запитання, вона відповідала, хоч і без ентузіазму, але іноді могла просто скинути клієнта на Аліну і піти у справах. Загалом, новенька справлялася, але були певні випадки, коли без допомоги ніяк. Іноді вона відчувала, що їй бракує знань і впевненості. Бували випадки, коли клієнти не сприймали її і вимагали розмови з кимось з керівництва.

— Знову?

— Так... Дуже нервовий клієнт. Потрібна твоя допомога. Поговориш із ним?

— А Вікторія, я так розумію, втекла?

— Поїхала у справах, — поправила мене дівчина.

Але ми обоє знали, що вона це зробила спеціально.

— Добре... Звісно, я допоможу. Постараємося зробити все швидко, — пробурмотіла я, спробувавши підбадьорити себе.

Клієнт і справді виявився прискіпливим. Довелося все детально розжовувати йому, дещо навіть кілька разів. У якийсь момент мій телефон почав вібрувати, і я вже точно знала, хто дзвонив. Запустила руку в кишеню і скинула виклик, а сама зосередилася на клієнті, аби швидше з усім закінчити.

Телефон дзвонив ще кілька разів, що робило мене дещо сіпаною. Але врешті з клієнтом ми розійшлися на хорошій ноті, і я нарешті була вільна.

— Дякую, дякую... ти моя рятівниця, — бігла за мною хвостиком Аліна.

— Нема за що, — стримано відповіла я і прискорила крок, адже запізнювалася на зустріч із босом.

— А може, я пригощу тебе вечерею? Ти стільки разів мені допомагала.

— Так, звісно, чому б ні, — погодилася я, думаючи зовсім про інше.

— Чудово, то я зараз подзвоню і замовлю столик. Вже давно хотіла сходити в новий ресторан «Гармонія», і все не було можливості.

Гармонія... Хіба не туди мене запросив Роман Олексійович? І вона що, зараз хоче туди піти?

Я різко зупинилася, та так, що дівчина ледь не врізалася в мене. І вже розвернулася, аби відмовитися, можливо, перенести на інший день, але раптом у мене знову задзвонив телефон, напевно, вже вдесяте за останню годину. І перш ніж я встигла щось обдумати, вже взяла слухавку і голосно рявкнула:

— АЛЛО?!

Запанувала тиша. До того ж не тільки в телефоні, але й Аліна притихла і якось з острахом дивилася на мене.

Ну от... налякала дитину...

— Все добре? — запитав бос дуже обережно.

— Нормально, — все ще суворим голосом відповіла я, хоча дуже намагалася пом'якшити тон, але поки що виходило поганенько.

— Ем... я вже чекаю на тебе в ресторані. Ти скоро будеш?

— Скоро...

Перевела погляд на Аліну, яка все ще стояла і дивилася на мене.

— Почекай хвилинку, — кинула я, зовсім забувши про субординацію, і звернулася до Аліни. — Пробач, сьогодні в мене не вийде піти з тобою. Маю справи. Може, наступного разу?

— Звісно. Сходжу сама, а якщо там класно, наступного разу підемо разом. — Підморгнула мені дівчина і втекла, помахавши рукою.

Стоп. Вона що, все одно туди піде? А це вже проблема...

Та обдумати цю думку я не встигла.

— Олю... щось сталося?

— Добрий день... Ольго.

Прозвучало одночасно. Тільки один голос доносився з телефону, а інший — від входу, і належав він головному архітектору, Дмитру Кузьменку.

Тільки його тут не вистачало...

Ледь стрималася, аби не закотити очі.

І що він узагалі тут робить у неробочий час?

Я із запізненням кивнула непроханому гостю, одночасно обдумуючи, як тепер говорити з босом, який уже, здається, втретє перепитав, чи я його чула.

— Любий… — протягнула я знервовано, сподіваючись, що в моє особисте життя друг боса лізти не буде.

На тому кінці, здається, щось упало. Можливо, це був сам начальник, тому що звук був доволі сильний і глухий, ніби впало щось важкеньке.

— Олю, у тебе все добре?

— Звісно... тут така справа... я запізнююся... і думаю, нам краще змінити місце зустрічі.

— Але я вже прийшов.

— Розумієш, тут виникла певна ситуація...

— І я вже замовив напої...

— То випий і давай зустрінемося в іншому місці.

І чому Дмитро ніяк не піде? Просто стоїть і дивиться на мене. Що йому, в біса, треба?

— І їсти теж уже замовив.

Я подумки зітхнула, жаліючись на нездогадливість боса, і вирішила більше не церемонитися.

— Так. Краще зустрінемося в тебе... Бувай, — кинула я, більше не даючи босу ні слова вставити, і поклала слухавку.

— Ви щось хотіли? — запитала я Дмитра Вікторовича.