Розділ 3.2. Сон чи реальність?

На автоматі зібралася. Якимось чином дісталася роботи. Рутинно привіталася з колегами і взялася до справ. А от коли настав час постукати в кабінет боса і, як завжди, прийти до нього з ранковою доповіддю, все тіло ніби стиснулося в тугу пружину. Я так себе не почувала навіть в перший день роботи.

Довелося зробити кілька глибоких вдихів, перш ніж постукати, а коли я вже зібралася, мене раптом окликнули.

— Олю, ти чого?

Я обернулася і побачила Юлю, одну з наших дизайнерів, яка якось дивно на мене дивилася.

— Що? — не зрозуміла я.

— Ти чого застигла перед кабінетом боса?

— А? Я...

І що мені їй сказати? Ніяково заходити до боса, бо тепер він мій наречений?

Наречений... бррр...

Чомусь це звучало просто дико.

— Десь напартачила, чи що?

— А... ага... — невпевнено кивнула я, приймаючи запропонований варіант.

— Не бійся. Він не буде сварити — ти ж знаєш. Чи сильно напартачила?

— Сильно напартачила, так? — до нашої дружньої компанії приєднався сам пан Дмитро, і варто йому було тільки почути, що я напартачила, як він не зміг пройти повз. Його голос так і сочився отрутою.

І хоч звертався він не до мене, а до Юлі, я все ж відповіла.

— Не сильно, — видавила я.

— То все буде добре, — підтримала мене Юля, гнівно зиркнувши на Дмитра, а от наш архітектор лише скептично хмикнув, склавши руки на грудях. Він тільки й чекав мого провалу.

І що я йому зробила?

Більше відтягувати час я не стала і сміливо постукала в двері. Там за дверима простір здавався значно безпечнішим.

— Доброго ранку, бос, — голосно сказала я і зачинила за собою двері, з викликом поглянувши на Дмитра, і тільки потім зосередивши свою увагу на Романі Олексійовичу.

— Доброго ранку. Яка ж у мене гарна наречена, — усміхнувся він, підпираючи голову рукою.

Мені навіть здалося, що зараз він любувався мною, таким ніжним був його погляд. Та це мені точно здалося, бо не міг один телефонний дзвінок все так перемінити, тому одне з двох, або він зараз насміхався, або вирішив почати входити в роль. Хай там, це потрібно було присікти.

— Я ж просила... — прошипіла, благаючи Романа Олексійовича говорити тихіше. — Не називати мене так. Тим більше на роботі.

— Про наречену мови не було. Лише про майбутню дружину, — не змінюючи манери відповів він, тепер підперши обличчя вже двома руками.

— Ваша правда, — погодилася я. — Наречена тепер теж під забороною, — промовила суворо дивлячись на нього.

Та він лише знову всміхнувся, тільки тепер трохи по-іншому. Саме так батьки посміхаються своїм дітям, коли ті говорять якусь дурницю.

— Олю.

— М?

— Ти ж розумієш, що скоро всі дізнаються? Це не вдасться приховати.

Я зависла. Тому що ні. У той момент, коли мені в голову прийшла думка погодитися, я зовсім забула про ЦЮ незначну деталь.

І як я могла про це забути?

Я навіть не подумала про це.

Зовсім.

У голові я вже встигла погодитися на фіктивний шлюб, але чомусь жодного разу не задумалася, як пояснюватиму це всім довкола.

Я відчула, як на мене накатила тиха паніка: дихання прискорилося, руки почали пітніти, а папку, яку я тримала в руках, я стисла так міцно, ніби від неї залежало все моє життя.

— Шшш... тихо, спокійно... все буде добре... — я навіть не помітила, коли бос встав з-за столу і підійшов до мене. Він взяв мене за плечі і почав заспокійливо погладжувати.

Відверто, діяло так собі, тому що зовсім не позбавляло нагальної проблеми.

— А якщо не буде?

Плітки, злість, заздрість — усе це чекало на мене найближчим часом... На перший погляд, в нас був хороший колектив, але на гіркому досвіді я вже знала, що може приховуватися за фасадом доброти і люб'язності.

Можливо, навіть доведеться змінити роботу... Але я так цього не хотіла.

Рука боса, що раптом опинилася на моїй щоці, привела мене до тями. А коли наші погляди зустрілися, він сказав:

— Олю, давай сьогодні зустрінемося і все спокійно обговоримо. Не варто переживати про те, що ще навіть не сталося.

— Добре,  — кивнула я і прибрала його кінцівку від свого обличчя. Надто сильно вона мене дратувала.

Роман лише з насмішкою зиркнув на мене і повернувся за стіл.

— А зараз, нужбо працювати. Робота понад усе, пам'ятаєш? Твої слова.

— Я не так казала, — буркнула я і зиркнула на нього спідлоба, все ще мертвою хваткою тримаючи рукою ту папку.

— Добре, не так... Але суті не змінює.

Не змінює...

Врешті мені все ж вдалося заспокоїтися і повернутися до своїх прямих обов'язків. Бо ж роботу і справді ніхто не відміняв.

А... Він же не звільнить мене після весілля?