Розділ 1.1. Двадцяте червня

Понеділок почався звично. Легка зарядка, сніданок, дорога до офісу... робота. Рутина, одним словом. Та я любила свою роботу. Навіть більше, я її обожнювала, бо вона змогла подарувати мені свободу від минулого. На жаль, вона була лише частково пов'язана з моєю професією архітектора, але, будучи на посаді помічника директора будівельної фірми, яка займалася різноманітними проєктами, я все ж змогла багато чого навчитися за останній рік, тому в цілому я ні про що не шкодувала. Найважчий, але одночасно і найщасливіший рік у моєму житті. Зараз мені було двадцять сім, і я вірила, що все ще попереду.

Робочий день у мене починався стандартно: привітатися з усіма, а потім у них же зібрати всі документи на підпис босу. Зазвичай до обіду він був на місці, а далі — по-всякому. Дуже часто начальник особисто їздив на об'єкти, на зустрічі з клієнтами, постачальниками і будівельниками. Він був дивовижною людиною, все встигав, і хоч був доволі строгим, коли справа йшла про роботу, але завжди... і маю на увазі ЗАВЖДИ намагався допомогти своїм працівникам у скрутному становищі. І не тільки працівникам, за що і я, і всі інші його дуже поважали. Іноді мені здавалося, що він дещо дозволяє їздити на собі, але насправді дуже вправно вмів відстоювати свої кордони і захищати власні інтереси. Працюючи на нього, я змогла чимало навчитися.

Тук — тук.

— Проходь, — почула звичну відповідь. Руки були зайняті, але я вправно відчинила двері єдиним вільним пальцем.

— Добрий ранок, Романе Олексійовичу.

Я мимоволі задивилася на нього на мить. Він був привабливим чоловіком, високим, підтягнутим, з темним волоссям і легкою щетиною, яка надзвичайно йому пасувала, а ще, що не менш важливо, він умів гарно вдягатися, зі смаком. І, знаючи його характер, такий екземпляр чоловічої статі просто не міг не цікавити, напевно, всіх жінок, які були з ним знайомі. Ну гаразд, за всіх я не могла сказати, але жінки у нашій фірмі точно любили споглядати боса на щоденній основі. І я не була винятком. Гарний, зараза, що тут скажеш. Але я відволіклася.

— Добрий ранок, Олю. — Він підняв голову від документів і привітно мені усміхнувся. — І коли ти вже будеш звертатися до мене на ти? Вже рік разом працюємо.

— Майже рік, — уточнила я.

— Тобто наступного місяця ти викинеш всю цю ввічливість у смітник?

— Що ви таке говорите? Як я можу? — обурилася я.

Ця розмова у нас виникала вже не вперше, але я стійко стояла на своєму. Я дуже поважала Романа Олексійовича, але не хотіла переходити межу, навіть якщо це просто означало дружні відносини. Не хотіла створювати навіть натяку на те, що в нас якісь не такі стосунки. Плітки мені були не потрібні. А йому тим більше. Ще не вистачало, аби його дівчина потім ревнувала до мене. Тим більше, що, здавалося, останнім часом у них і так не все було добре. Вона приходила кілька разів до нього в офіс, і, здається, вони сварилися. Тому не хотілося підливати олії у вогонь.

Та досить жартів, час вмикати професіоналізм і не піддаватися на провокації боса.

Підійшла до столу і поклала перед ним документи, а ще поставила на стіл чашку кави і один з його улюблених смаколиків. Роман Олексійович просто обожнював солодке. У нас у фірмі навіть була окрема стаття витрат на солодке. Ніхто в цьому не зізнавався, але я підозрювала, що її створили виключно через Романа Олексійовича. Хоча решті працівників теж дещо перепадало.

— Дякую. Ти найкраща.

Цей комплімент я чула майже щодня. Спочатку це мене бентежило, і, що там приховувати, навіть серце прискорювало ритм, а щоки вкривалися рум'янцем. Але після року спільної праці я зрозуміла, що це лише ввічливість і не більше того. І сприймала це спокійно.

— Завжди будь ласка, — ввічливо усміхнулася я.

Поки бос пив каву, я доповідала йому про сьогоднішні справи.

— Наталія Петрівна закінчила фінансовий звіт за квартал, це потрібно переглянути в першу чергу. Сергій Михайлович просив передати, що виникли проблеми з документацією на землю. Я скоординувала ваші графіки і призначила зустріч на сьогодні о п'ятій. Іван Андрійович просив до кінця тижня затвердити нового постачальника газоблоків...

Роман Олексійович пив каву, їв яблучний пиріг, слухав і кивав на кожне моє речення. Врешті кава була випита, пиріг з'їдений, а я так і не закінчила.

— Об одинадцятій у вас зустріч з постачальником покрівельних матеріалів, о дванадцятій — зустріч з інвестором, о першій — зустріч з клієнтом Паньком...

Бос одразу кинув на мене похмурий погляд.

— Що? — не зрозуміла я.

— Не любиш ти мене.

— Ем... я і не зобов'язана вас любити, — відповіла я дещо зім'ято, збита з пантелику його словами. Зазвичай, бос не кидався такими фразочками.

— Воно і видно. Ну хіба можна мені так псувати обід?

— Перенести? — я вирішила проігнорувати зайвий текст і зосередитися на головному.

— Не треба. — Буркнув він. — Хай вже буде як є.

— Добре.

І я продовжила:

— О третій вам потрібно заїхати в податкову, а о п'ятій, як я вже казала, у вас зустріч з нашим юристом.

— Гаразд... До речі, ти вільна двадцятого червня? — запитав він, не піднімаючи на мене погляд, а копирсаючись у документах, що я поклала йому на стіл.

— Двадцятого червня?

Зараз було третє, тож я гадки не мала, що буду робити двадцятого. Який це хоч день тижня?

— Напевно. А що?

— Вийдеш за мене заміж? — зиркнув на мене спідлоба і повернувся до документів.

А?

— Двадцятого червня? — чомусь повторила я дату, напевно від шоку.

— Так.

Він нарешті поглянув на мене, очевидно, очікуючи на відповідь. Тільки що я мала на це відповісти? Я гадки не мала. Це все нагадувало якийсь жарт.

— А чому не двадцять першого чи дев'ятнадцятого? — запитала я.

— Я вже забронював саме цю дату, але якщо тобі зовсім не підходить, можемо і перенести...

— Ага... добре, — кивнула я, здається, зовсім втративши зв'язок із реальністю.