Розділ 2.1. Плюс один

— Я слухаю. — І якось автоматично склала руки на грудях у захисному жесті. Я і справді була готова відбиватися усіма правдами і неправдами.

— Може присядеш? Спокійно поговоримо. — Роман вказав рукою на диванчик, але я подивилася на нього і відчула внутрішній супротив, наче якщо погоджуся, то розм'якну і, можливо, погоджуся на все, а цього не можна було допустити.

— У нас немає часу сидіти. Робота чекає. — Відповіла я максимально стримано, намагаючись дотримуватися звичної нам професійної етики.

Хоча це і справді було так. Роботи була ціла купа, і бездарно витрачати час на пусті теревені у мене не було бажання. А ще всередині було відчуття, що я хочу якнайшвидше здихатися цієї теми. Просто закрити її і забути, наче бос ніколи не ляпав такої дурниці.

— Тоді, можливо, краще зустрінемося після роботи і спокійно все обговоримо?

Ще гірше.

Бос має залишатися босом. Ні до чого нам зустрічі поза роботою.

— Ні. Тут і зараз. Інакше я навіть думати не буду.

— Добре. Як скажеш. — Роман Олексійович підняв руки, показуючи, що здається. — Говоритиму коротко, бо ж робота — це святе.

І чому в його голосі я чую сарказм?

Ай. Не важливо. Головне — покінчити з цим усім.

— Я хочу всиновити дитину.

Опппа... неочікувано...

Я думала, мова йтиме про стареньку бабусю, яка вмирає і дуже хоче побачити свого єдиного внука одруженим і, звісно, саме від цього має залежати його спадок...

— Так всиновлюйте, в чому проблема?

— Проблема в тому, що самотньому чоловіку це зробити вкрай складно.

Резонно.

— Гаразд... попросіть свою дівчину.

Принаймні це було б набагато логічніше, ніж просити свою підлеглу.

— Дівчину? — Здається, в його голосі я почула ледь помітне здивування. — У мене немає дівчини.

Немає? Невже розійшлися? Через те, що не захотіла всиновлювати дитину?

Байдуже, не моя справа.

— Хай так, але до чого тут я?

Я все ніяк не могла зрозуміти, чому він вибрав саме мене, аби запропонувати подібне. Якщо йому було не важливо, кому таке пропонувати, це міг бути майже будь-хто з офісу. У нас було п'ять прекрасних неодружених жінок. І знайомий він з ними був довше, ніж зі мною. Ні, у нас були хороші стосунки, але все ж більше професійні, ніж навіть дружні.

— Олю, цю розмову... я хотів уже певний час...

Тук-тук.

Що він хотів, я так і не почула, та, здається, боса це засмутило набагато більше, ніж мене. Він прикрив очі рукою, видавши тихе розчароване зітхання, але врешті все одно сказав:

— Проходьте!

Двері відчинилися, і на порозі кабінету з'явився наш головний архітектор Дмитро Вікторович Кузьменко.

— Я чомусь завадив? — в'їдливо запитав він і перевів підозрілий погляд з Романа Олексійовича на мене і назад.

А ще за сумісництвом це був найкращий друг боса, з яким вони були знайомі зі школи. І, власне, разом працювали над створенням цієї фірми. Щоправда, фінансово Дмитро на той час практично не міг вкластися, тому офіційно головний у нас лише один — Роман Олексійович, але до думки нашого архітектора він завжди прислухається. Загалом Дмитро був хорошим спеціалістом своєї справи і доволі привабливим чоловіком. І все б добре, якби не одне «але»: чомусь він дуже мене не любив. Він не злюбив мене буквально з першої миті нашої зустрічі, коли Роман привів мене у фірму і влаштував на посаду свого помічника.

— Ні. Що ти хотів?

Пан Дмитро знову поглянув на мене, очевидно натякаючи, що мені варто піти геть. А хто я така, щоб сперечатися.

— Я піду, — кинула я і розвернулася до виходу.

— Закінчимо нашу розмову пізніше, — прилетіло мені в спину.

Я застигла на коротку мить, але навіть не повернула голови і не кивнула.

Вийшла за двері, щільно їх зачинила, і пробурмотіла до себе:

— От би йому пам'ять відшибло і він більше ніколи не згадав свою ідіотську пропозицію.

На щастя, роботи було стільки, що цю тему сьогодні він більше не підіймав. А я старанно робила вигляд, що цієї розмови не було. І хоч вона періодично спливала у мене в голові, думаю, загалом я впоралася прекрасно і до кінця дня практично змогла забути про це непорозуміння.

Але ввечері, коли я повернулася додому, неочікуване повідомлення змусило мене не тільки пригадати пропозицію боса, але й серйозно її обдумати.

Я ледь встигла зняти туфлі, як телефон завібрував. Я дістала його з кишені і поглянула на екран. Там з'явився значок нового повідомлення, але номер був незнайомий. Відкрила повідомлення і одразу зрозуміла, хто ж мені писав.

Привіт, сестричко!

Сестричко...

Кулаки мимоволі стиснулися, і з'явилося шалене бажання жбурнути телефон об стіну. Але я стрималася і продовжила читати.