Пролог. Коли життя підкидає лимони

Вітаю вас на сторінках нової історії! Приємного читання!

P.S. Не забувайте заглядати в блог, там на  вас буде чекати багато візуалізацій.

Лікарня лякала своїм шумом і запахами медикаментів. Повз проходили люди — метушилися, кудись поспішали або, навпаки, завмирали в очікуванні. Десь чувся приглушений писк апаратів і скрегіт металевих візків. Та найбільше лякали стогони. Сьогодні вони особливо гучно звучали в моїй голові.

Можливо, саме тому я ненавиділа лікарні. Страх за близьких, що панував тут, змушував мене думати про найгірше. І хоч як вперто я намагалася переконати себе у кращому — нічого не виходило.

— Пані Свериденко? — медсестра голосно викрикнула чиєсь ім'я. І знову не моє. Та ніхто не відізвався. А я навіть не повернула голови.

Вона підійшла до мене і знову запитала:

— Пані Свериденко? — її погляд видавав легке роздратування.

Я уважно поглянула на неї, та лише хитнула головою, що ні, це не я… і відвернулася. Та раптом моєї руки торкнулося щось тепле... це була маленька долонька восьмирічного хлопчика, мого підопічного Тимофія, про якого я ледь не забула від усіх цих переживань. Він смикнув мене за руку і красномовно поглянув на мене. Чомусь Тимофій дивився на мене зі здивованим засудженням. Ніби говорив: «Ти серйозно зараз? Включи голову!»

Я пильно вдивлялася в його обличчя, але ніяк не могла зрозуміти, чого ж він хотів від мене.

— Що?

Він мовчки кивнув у бік медсестри, яка вже вчетверте ставила одне й те саме запитання, і ніхто так і не відзивався.

І тільки тоді до мене почало доходити.

Свериденко...

Я обережно прокрутила це прізвище в голові.

Свериденко...

І тут до мене нарешті дійшло, що це мене кликали. Я криво всміхнулася підопічному і перевела розгублений погляд на медсестру.

— Це я! Я Свериденко! — вигукнула я вчасно, бо жінка вже збиралася йти геть.

Вона зупинилася і повільно повернулася назад. Наші погляди зустрілися, і мені одразу захотілося десь сховатися, стільки роздратування читалося в її очах.

— Пані? А ви точно знаєте, хто ви така? — медсестра припідняла брови та скептично поглянула на мене, додаючи вигляду «цирк та й годі»! — Бо якщо ні, то тут є спеціалісти, які можуть вам допомогти.

— Я знаю, хто я.

— А ви впевнені? — зі сарказмом запитала жінка.

Чесно, я ледь не полізла в сумку за паспортом, аби передивитися, чи я нічого не переплутала. На щастя, мені на допомогу прийшов Тимофій. Він знову взяв мене за руку і став навіть трохи попереду, ніби захищаючи.

— Вона впевнена. Що ви хотіли?

Мій підопічний дивився на медичну працівницю, а вона — на нього. Він — на неї, а вона — на нього. А я дивилася на них обох і буквально відчувала, як між ними відбувається незрима битва впертості. І хоч медсестра на кілька десятків років була старша, я мала певні сумніви, чи вона переможе, настільки впевнено і навіть грізно зараз виглядав Тимофій. І саме так і сталося. Вона здалася першою.

— Хм... який зухвалий хлопчик. Скільки тобі років?

— А це має якесь значення? — в тій же манері відповів він. — Ви для цього кликали Олю... тобто маму?

Жінка прищурила погляд, але, здається, вирішила не помітити, що він спочатку назвав свою маму на ім'я.

— Не для цього, — хмикнула вона. І нарешті повідомила про те, за чим прийшла. — Вашого чоловіка перевели в палату. Ви можете його відвідати. — І, вказавши рукою на двері, розвернулася та пішла геть.

Чоловік...

Це слово досі незвично звучало в моїй голові. А сказати його вголос просто язик не повертався.

А поки думки в моїй голові намагалися логічно структуруватися, Тимофій вже тягнув мене за руку до палати... до палати, де лежав мій так званий ЧОЛОВІК.

Дідько... хоч би з ним все було добре...

Вже через мить ми стояли в невеликій лікарняній кімнаті, схожій на тисячі таких самих по всьому світу: білі стіни, холодне світло, запах анестетика і мінімум меблів. А на ліжку лежав він... з перебинтованою головою і загалом мав дуже поганий вигляд.

Я застигла на порозі, не в силах зробити бодай ще один крок вперед. Ця картина настільки вразила мене, що я навіть не помітила лікаря, який теж був присутній у кімнаті.

— Пані Свериденко?

Я не відреагувала. Знову. І Тимофію вже вдруге довелося брати все у свої руки. Він смикнув мене і поглянув так, ніби кричав: «Ну серйозно! Хто з нас дорослий — я чи ти?»

Тільки тоді я отямилася і нарешті зрозуміла, що звертаються до мене. Мені стало дещо соромно. Я вперто продовжувала ігнорувати це прізвище. Але я нічого не могла з цим зробити... ну не звикла я ще до нього... не звикла. Ми одружилися лише два тижні тому.

— А? Так... ви щось казали?

— Так, — з холодною байдужістю мовив лікар. Очевидно, він не вперше стикався з тупістю своїх пацієнтів чи їхніх рідних. — Я хотів вам розповісти про стан вашого чоловіка.