Розділ 15

Після вихідних я потрапляю в офіс, все ще перебуваючи в очманілому панічному стані. Поводжу себе дивно, можливо. Але так я намагаюся показати, наскільки у мене все добре. Голосно з усіма вітаюся, завзято посміхаюся, руками розмахую.

Якщо людина в гарному настрої, це ж означає - у неї нічого не сталося? От похмура більше викликає питань. А так я тримаюся. Поки все одно нічого іншого не вигадала, щоб таємницю ховати.

- Дашо, ти сьогодні така дивна й гучна? Сталося чого? - здивовано реагує на моє занадто радісне вітання зам, Андрій Миколайович.

Якщо тиха, то підозріло, якщо гучна, то теж чомусь питання.

Що їм треба, чоловікам? До всього ж причепляться!

- Це я тішуся, що на стажування приїхала. У мене нічого не сталося! Нічого зовсім! Нічогісінько нового, крім чудової погоди.

Ой, з погодою даремно бовтнула.

Але пізно…

Андрій Миколайович з подивом повернувся до вікна, за яким дощ з сильним вітром тріпає дерева та все небо затягнуте темними хмарами явно надовго.

- Зрозумів, - сумно киває він. - Тобі побачення з хлопцем сподобалося. На вигляд він таке собі, але мабуть, знає, як дівчину радувати.

- Ох, який ви здогадливий, - вичавлюю хіхікання з себе. - Мій Костя ж постійно намагається мене робити щасливою.

Тікаю від прозорливого заступника. Щоправда, він зі здогадками повз.

Потреби Костика зараз від мене далекі. Все наше побачення після ресторану з укладенням контракту, я вислуховувала, який він бідненький, а мої боси зажерливі багатії. Він прийняв за босів всіх трьох, включаючи заступника і водія. Тому що навіть водій Артура носить такий костюм, який не кожному менеджеру по кишені.

Але навіть той вечір з ним не порівняти, як у мене все раптом змінилося.

Костю, Костю... скоріше за все, нам доведеться розлучитись.

Я ж на наступний ранок закрилася у ванній і переробила всі залишки тестів. Хоч би який-небудь видав одну смужку! Як змовилися і дві видавали, зовсім не шкодуючи мене.

Як же так? За що?

Питаю себе постійно.

Ніби отримую покарання, що не просто переспала, а навіть насолоджувалася від пестощів боса. До розуміння, що це ВІН. Думки погані женю. Проте тіло запам'ятало, як я тремтіла.

Усвідомлення вагітності поки не приходить до мене. Тільки лякаюся, коли думаю, що далі. Як я буду жити?

Проходжу повз приймальні Андрія Миколайовича. Він залишався на першому поверсі, коли я пішла.

- Свєтіку, заспокойся. Завтра у відрядження Артур візьме тебе, а не цю залітну мишу, - лунає грубуватий голос помічниці заступника.

- А якщо ні? Він тільки-но почав більше звертати на мене увагу. І тут з'явилася вона. Тепер я ніхто. Вся надія на нашу поїздку. Я заздалегідь готувалася, купила три нових комплекти білизни. Дівчата, допоможіть! - убивається Світланка.

- Ми спробуємо тобі допомогти. Тільки і ти потім не забудь відплатити, - це вимовляє друга подружка.

Ой-ой-ой. Мені б ваші проблеми.

Зітхаю і далі йду, викидаючи дурну розмову гадючого тераріуму з голови. Ну не про них адже думати, коли моє життя катастрофічно котиться з небезпечної гори, куди ще й сама не збагнула.

Виходить, що я перша потрапляю в приймальню. Бос вже в кабінеті. Двері трохи прочинені. Отже, чекає на каву.

Ох-х... боюся йому на очі потрапляти.

А якщо ховатися, тоді почнуться питання!

Готую каву за ранковим смаком Артура Тагіровича. Заношу в кабінет. Однією ногою скоріше втекти збираюся.

Бос приймає напій. Відпиває ковток.

- Дарино, тобі полегшало?

Застигаю на місці. Еге, полегшало від вашого, щоб його, пострілу.

І згадав адже!

- Дуже-дуже полегшало. Бачите, більше не бліда? Бадьорості в мені за п'ятьох! - підключаю стратегію прикидатися - дівчиною без негараздів.

Він задумливо розглядає мене, ніби сканує, ковзаючи від грудей до обличчя і назад.

- Чому тоді так дивишся злякано? - боса, як заступника, швидко не проведеш.

- Хіба? - здригаюся, складаючи руки перед собою.

- Угу. Як увійшла, то й досі трясешся. Наче щось цінне вкрала у мене, - примружується.

- Ні, я не крала нічого!

- Що тоді?

Так-так... терміново треба викручуватися. А то не злодійка, але під колючими чорними очищами, відчуваю вже себе у боржницях.

Хоча все ж через нього!

- Ваша щетина, - змахую рукою в бік його нахабно-вродливого обличчя. - Вона сильно відросла. Лякає. Ви на бандита схожі, Артуре Тагіровичу.

Бос хапається пальцями за щетину. Обурено сопе.

- Тобто, я бандит? - гаркає на весь кабінет.

- Ну не в прямо сенсі. Вигляд такий маєте…

- А хлопець твій без щетини, виходить, схожий на янголятко? По ньому не порівнюй нормальних чоловіків!

- Як скажете, босе, - погоджуюся, замість суперечок, як раніше.

Головне відвести від себе підозри. Нехай ненадовго, все-таки впоралася.

І до чого тут мій хлопець? Чому Артур відразу про нього згадав?

Виходжу з кабінету. Двері зачиняю.

І чую:

- Сморчок у неї без щетини. Бачили, яка зараза!

Струшую головою. Мало мені стресів, ще бос на початку робочого тижня звіріє.

Пригадується розмова гадючок.

Ось воно, ось воно. Де порятунок!

Бос поїде у відрядження. За цей час я відпочину від нього, подумаю, що робити далі. Свєтка не буде отруювати злим пирханням офісне повітря. Просто пережити один день. І завтра полегшення станеться. Трохи потерплю.

Знала б я тоді, що мої плани знову не збудуться…