Розділ 12/1

Яким поглядом проводжала нас Світланка, краще не згадувати. Присниться ще, не дай боже, її кисло-страждаюче личко.

- Так, і, Світлано, - біля виходу бос обертається. - Якщо мені телефонуватимуть, на сьогодні нікого не записуй. В офіс не повернуся.

- Добре, Артуре Тагі-іровичу, - ниючим голоском мало не плаче. - А Даша повернеться?

- Ні, ми там затримаємося до кінця робочого дня.

Ми з босом виходимо з будівлі. Він спокійний, стриманий. А я розхвилювалася. Чи вміє Свєтка шити ляльки Вуду? Раптом вона вже заготовки почала. Якщо ні, то почне. Друга за старшинством кузина вивчала магію, треба з нею порадитися. Даремно на рідних наговорювала, ох, даремно. Вони у мене найкращі.

У службовій машині бос займає почесне місце біля водія. Від мене подалі, так подумалося.

Слідом за нами прибігає захеканий Андрій Миколайович, зам по корпоративним клієнтам. Він сідає поруч зі мною на задні місця для пасажирів. Я з ним мало спілкувалася, хоча приносила на підпис якісь документи. Намагалася триматися від його кабінету подалі, бо у нього в помічницях одна з гадючих подружок Світланки.

- Дашо, ну ти й запалила на нараді. Нудьга така почалася і тут ти, як аніматор з шоу-програмою, - у дорозі пригадує зам, і сміється при цьому.

Андрій Миколайович був один з тих, кого не лякала, а смішила моя поява.

- Взагалі я не така, трошки рознервувалася, - ніяковію, переводячи погляд вперед.

Тільки виходить, що мої очі кожного разу чіпляються за зосереджений профіль Артура. Мені звідси не видно його обличчя повністю. Він занурений у телефон. Діловий і завжди зайнятий чоловік.

- Хех! Якщо ти тоді трошки понервувала і мало не відкусила присутнім голови, тоді мені вже цікаво перевірити, що буде, коли розлютишся?

Андрій Миколайович не вгамовується.

Відразу зрозуміло, я стала сьогодні головною темою дня всього офісу.

І гаразд би в позитивному сенсі... Ех.

- Ще такого не відбувалося, - відповідаю тихенько з найневиннішою посмішкою.

- Угу, звичайно, - бос пирхає спереду.

Це він мені чи реагує на повідомлення?

Як же важко прикидатися, що в минулому у нас нічого не сталося. Я не знаю, до чого Артур невдоволено струснув головою, а вже почервоніла. Він-то бачив мене всякою різною. І навіть... взагалі без усього.

- Та чого ти, не бентежся, Даринко, - миролюбно заспокоює заступник. - Деяким у нас давно пора було прочухана влаштувати. А як щодо кобри? Вона справжня?

- Справжня, - хіхікаю і тягнуся дістати з сумочки телефон.

- Що, така зміюка величезна? Де ти її тримаєш?

- Ось вона, - показую фото. - Звуть Амі, але тато вперто називає її коброю або Годзілою. Хоча це маленький леопардовий гекончик.

Андрій Миколайович розглядає фото.

Він привабливий чоловік, приблизно тридцяти п'яти років. Якщо глянути з боку, то виглядає брутально, з борідкою. Зараз його риси пом'якшилися та рот розтягнувся в усмішці.

- Кумедна ящірка, мені подобається, - хвалить мого улюбленця.

- Може, досить вже? - грізне гарчання відволікає нас від перегляду.

Підкидаємо одночасно голови з заступником. Поки розглядали фотки, схилилися над моїм телефоном. Артур повністю розвернувся до нас. Незрозуміло, що його розлютило і хто з нас. Але насуплені широкі брови начальника вже кричать про сильне невдоволення.

- А що досить? - уточнює Андрій Миколайович.

- Базікати досить! Відволікаєте!

- Та ми ж тихо. У Даші така гарнюня кобра. Хочеш, покажу свою собаку?

Звісно, хочу. Посуваюся знову до нього ближче.

- Андрію, бери телефон і терміново вичитуй контракт.

- Та я вже…

- Тоді вчи напам'ять, - суворий бос розійшовся. - А ти, Дарино, теж справою займися. Е-е... дорогу запам'ятовуй, раптом водій заблукає. Не заважайте читати важливу корпоративну пошту.

Переглядаємося з заступником. Він у більшому подиві, ніж я. Бо мені й не звикати бути в усьому винною у чудового боса. Знала б, що він реально читає всю корпоративну пошту, в чому я сумніваюся, відправила б йому парочку недобрих побажань.

У-у... Злюка. Заважає зближуватися з колективом.

У ресторан ми приїжджаємо раніше майбутніх віп-клієнтів. Займаємо стіл в окремому залі. Тепер бос змінює розстановку. Зама відправляє на місце навпроти, а мене ближче до себе.

- Я можу відлучитися на пару хвилинок? - тихенько боса прошу, складаючи разом долоньки.

- Куди? - взагалі не тихо питає, хапаючись за мій стілець.

Ну що за нелюд нездогадливий!

- Ви мене несподівано забрали на зустріч. І я не встигла відвідати кімнату дівчаток. При сторонніх незручно буде відлучитися.

Артур недовірливо звужує очі.

- У туалет мені треба! - не витримую, голосніше додаючи.

- Туалет тут у кінці коридору, - підказує Андрій Миколайович.

- Добре, іди, - бос нахиляється до мого вуха. - Тільки двері не переплутай.

Проковтую обурення.

Беру сумочку і біжу в туалет. Всі найгірші слівця, які знала, всі присвятила йому.

Я божевільна, так? Двері плутаю, хлопця вигадую. У ліжко спеціально лягаю під нього.

Швидко справляюся в туалеті. Заглядаю в телефон. Від Костика пропущене повідомлення. Просить зустрітися, він вже звільнився і сильно сумує.

Прошу його почекати на мене біля входу в ресторан Моцарт, назву запам'ятала з вивіски. Адресу попросила знайти. Пару слів ще написала, що тут через роботу. Ну, щоб Костик не думав, начебто я гуляю і п'ю з чоловіками.

Повертаюся в зал. О-о... офіціанти вже ставлять закуски. До нашого столу приєдналися ще кілька солідних чоловіків у строгих костюмах. З ними теж є одна дівчина. Мабуть, за статусом не можна радитися без помічниць. Репутація, все таке.

Вітаюся. Падаю на своє місце.

- Ти довго, - прилітає мені владне у вухо, обпалюючи гарячим диханням.

Нехай ще скаже, як Костик, що сильно скучив, тоді я взагалі під стіл впаду.