Розділ 11

- Артуре Тагіровичу, зате ви для нас найкращий! - подружка-помічниця Свєти з іншого відділу, не втрачає можливість підлизуватися.

- Готуйте зал для наради. Через годину, щоб усі зібралися, - начальник похмуро наказує та швидкими кроками видаляється в свій кабінет.

Офісні стерви тут же клювати приймаються. Як я могла, так відгукуватися про найчудовішого чоловіка? Як тепер їм бути, якщо він весь день буде не в настрої?

Запропонувала дівчатам направити фантазію на підвищення настрою боса, а мене залишити у спокої. Швидко втекла до приймальної. Тепер у отруйної трійці новий привід є шепотітися.

І я б повірила, що найгірше на сьогодні вже отримала. Та годі, вистачило наслухатися про себе огидних наклепів і побувати під вогнеметом чорних очей. Треба й за роботу братися. Скоро нарада. Тільки не у всіх зі мною бажання збігалися.

Незадовго до початку наради, Світланка ставить на мій стіл компактний проектор і флешку.

- Дашо, віднеси це в конференц-зал. Решта на мені, ближе до початку теж прийду.

- Давай підемо разом? Я поки не була там…

- Досі не знаєш, де знаходиться? - з гмиканням вона закочує очі до стелі.

Взагалі я освоююся тут поступово. Якби ще, хто все показав. А то біжи, Даринко, туди - невідомо куди, то не висовуй зайвий раз ніс із приймальні. Останнє від боса побажання. Тримає біля себе як на ланцюгу. Владний тиранище.

- Виходиш на другі гвинтові сходи, спускаєшся в самий низ. Там побачиш зелені двері. Туди і занось, - пояснює Світланка, косячись на начальницькі двері. - Поквапся! Мені ще документи треба зібрати. І перевірити настрій у боса.

Колега загадково підморгує, поправляючи декольте. Як очі її при цьому заблищали! Здається, перевірка намічається гарячою. Але я чомусь не помітила у Артура Безсердечного до Світланки хоч якийсь натяк на малесеньку іскорку.

Ймовірно, бачу лише спалахи гніву по відношенню до себе.

Так вже вийшло. Моє завдання - доводити до сказу нашого боса. Свєточкіне - пану догоджати і порошинки струшувати, якщо, звісно, дозволить.

Потрібні двері знайшла швидко. З недавніх пір я дуже уважна до незнайомих дверей. Сто разів перевіряю, куди заходжу.

Начебто потрапила, куди треба. Тільки дивно... чому зустріч тут? Серед запилених полиць з пухкими папками. Я б подумала, що це архів. Хоча приміщення просторе, є довгий стіл, трохи далі навалені в купу дерев'яні стільці. Так розумію, мені їх розставляти? Відразу беруся за справу. Все одно нікого більше немає. І де всі?

Підходжу до дверей, визирнути. Раптом хтось увійти не наважується?

Ой!

Ручка не подається вперед…

Заклинила, чи що?

Смикаю знову, і знову, і знову.

- Відкривайте негайно! Це вже не смішно! - кричу через двері, але у відповідь тиша стоїть.

Гаразд, гаразд... я повинна заспокоїтися. Складаю руки перед собою, намагаючись рівніше дихати. Просто треба подумати, як вибиратися, і тоді вихід знайдеться.

Та як я заспокоюся?!

Знову кричу і штовхаю з усієї сили двері. Безмозкі гадючі колеги! Я ж виберуся звідси! Я ж доберуся ще до вас!

Через п'ятнадцять хвилин за настінним годинником, а за відчуттями, вічність, надія, що мене швидко звільнять, гасне. Якщо вони так зробили, щоб я пропустила важливу нараду для Артура Тагіровича, то раніше не випустять. А якщо і потім поспішати не будуть?

В історичній будівлі офісу дуже вишукано, збережений стиль минулої епохи, але і моторошно, якщо так залишатися на самоті. Тиснуть високі стелі з дивовижною ліпниною, громіздкі меблі здаються похмурими. Дихається важко. Немає вентиляції або вікна. І я вже їсти хочу через стрес!

От якби сюди мені баночку баклажанчиків, тоді б затрималася на довше без сліз.

Ні-ні, я ж здаватися не повинна! Ще трохи, і точно розплачуся, або від збитого повітря втрачу свідомість. Моя третя за старшинством кузина вміє цеглини і дошки розбивати ребром долоні. От би її сюди. Двері б тоді ми швидко прикінчили.

Хапаю стілець і б'ю їм об двері. Раз, другий, третій.

Упс. Ніжки відвалилися.

Хапаю інший стілець. І давай по новій. Кричу ще голосніше.

На третьому стільці за дверима лунають кроки. Жіночий голос запитує, що відбувається? Після моїх лайливих пояснень, зникає. Вже думала, все. Ніхто не врятує.

Як раптом нарешті двері відчиняються. Заглядає жінка зі шваброю.

- А я тільки перейшла прибиратися на сходи, коли почула галас. Такі товсті стіни і міцні двері, що бувало й не дозовешься, - примовляє жінка, дивлячись зі співчуттям. - То ти випадково зачинилася, чи що? Шукала чогось? Адже сюди ніхто давно не заглядав.

- Я у вас новенька. Переплутала з конференц-залом, - не вивалюю всі неприємності.

Раптом вона буде не на моєму боці?

У цьому тераріумі довіри немає ні до кого. З таким-то нахабним босом, навіть не дивно.

Жінка з технічного персоналу хитає головою.

- Тобі треба через перехід потрапити на інші сходи. На другому поверсі знайдеш, за колонами. Потім відшукай мене, хоч покажу, де чого. А то так і будеш, бідолаха, блукати коморами.

- Дякую. Знайду вас обов'язково! - трохи відбігаючи, затримуюся. - Вас не просила ні про що Світлана, помічниця головного боса? Або її подруги-помічниці?

Жінка кривиться.

- Вони хіба просять? Тільки грублять і наказують. Зміюки противні, несуть себе надто!

Сподіваюся, жінка щиро про моїх колег відгукується. Тоді наша думка з нею збігається. Зміюки противні, скоро ми зустрінемося. Думали, позбавили улюбленого начальника від мене?

А він? Радіє, що я пропала? Авжеж. Бо навіть пошукати не спробував.

Всіх вас ще здивую!

Враховуючи, що я вважалася найбільш мирною і тихою з усіх моїх сімох кузин, у мене вселилося дещо розлючене та спрагле до помсти. Терплячість, вона ж не безмежна. Мені було страшно перебувати закритою в підвалі. Хіба вони про це подумали?!

Проте і довести поки не зможу. Ці підступні дамочки спритно відбрешуться, мене ж у всьому звинуватять.