Розділ 7

Другий день стажування повинен стати кращим, ніж перший. Дорогою налаштовувалася, вселяла собі позитивні думки. Приїхала і зрозуміла, що з таким успіхом можна чекати на навалу літаючих носорогів. Тераріум Артура все той же, зустрів мене, як і вчора. Жіночій частині колективу я чомусь не подобаюся.

Світланка ображено зиркнула, невдоволено скривилася. Начебто кивнула на моє вітання, але так, що начебто й послала. Не зрозумієш її.

Гаразд, поки не буду білявку чіпати. Раптом у неї вранці настрій поганий? Мовчазно дістаю речі з сумки, розкладаю в ящики столу. Обживаюся на два місяці. Навіть чашку свою принесла.

- Вчора ти поїхала, а бос закінчив справи і вийшов до мене, - Свєта не витримує першою, базікати починає. - І такий підходить і каже - Світлано, я так чекав, коли ми залишимося наодинці. Без зайвих помічниць, тільки ти і я, - вона навіть голос Артура намагається імітувати.

Ледве тримаюся, щоб не гигикати.

- Навіщо чекав? - питаю, щоб Світланку не засмучувати. Он як вона хоче продовжити, навіть підстрибує на кріслі біля свого столу від нетерпіння.

- Я теж оце подумала, навіщо? - тут вона театрально закочує очі до стелі. - Потім він взяв мене за руку і смикнув на себе. Затиснув у міцних обіймах. І я-як поцілує! З усією пристрастю, яка тільки може бути. Довго-довго цілував!

Нічого собі, скільки я пропустила…

Слухаю колегу, і олівець гризу. Тьху, не відразу помітила, що потягнула до рота.

Виходить, цей збочений альфа-самець приїхав зі слідами чужих губ в офіс. Мало йому було, то Свєтка попалася під руку.

Ось же бабій, ось же негідник.

Тільки й думає, куди прилаштувати величезних розмірів знаряддя. А мене ще звинувачував, що я сама нав'язалася, сама до нього мітила потрапити на королівське ложе. Ненавиджу!

- М-м... на столі ще цілувалися, - із захватом продовжує Світланка. - Ух, як я розпалилася! Наш Артурчик так шалено цілується, що сиплються іскри з очей і труси відлітають.

- Треба штани носити…

- Що? - перепитує Світланка.

- Штани. Вони допомагають трусам надійніше триматися, - похмуро раджу, і роблю вигляд, ніби займаюся в телефоні терміновим листуванням.

Насправді, тупо дивлюся в екран, вражено кліпаю. Світлана нагадала про ту ніч, коли я палала поцілунками з ним, а мозок від бажання затуманився. Раджу іншим носити штани, як ніби моя білизна тоді вціліла.

Приїжджає бос. Заходить впевненою розмашистою ходою. Сьогодні на ньому стильний темно-сірий костюм, сорочка бордового кольору. Бадьорий, свіжий, розкішний красунчик. Вітається з нами у відповідь і побіжно оглядає приймальню.

У мене настрій - запустити йому в око комп'ютерною мишкою. У Світланки - облизати начальника з голови до ніг.

- Протягом години чекаю на зведення за вчорашній день. І приготуйте мені каву, - дає вказівки та йде до себе.

Вчора розподілили обов'язки. Тож я встаю, йду до кавомашини. Світланка крутиться за спиною, підказує, що з ранку для боса треба подавати подвійний еспресо без цукру. Насипаю кавові зерна, начебто виходить. Вдома дивилася відео-уроки по використанню цієї фірми кавомашини.

Відходжу за тацею, ставлю чашку та Світланці даю.

Усе, впоралася!

Проходить одна хвилина і лунає розлючений крик Артура з кабінету:

- Якого біса?! Що за гидоту ви додали в каву? Чому там сіль і смердюча трава? Хочете мене отруїти?

- Це не я готувала, а новенька Дашка, - перша помічниця мене відразу здає.

Боже, ну як так?

Ось вони, свіжі зерна, вода. Нічого зайвого…

Тягнуся головою до краника, нюхаю. Не смердить травою! Знімаю пальцем пролиті повз чашки крапельки, взагалі ніякого солоного або гидкого смаку.

Ах ти ж, Світланко!

Підступна рукодільнице!

- Дашо, тебе кличе Артур Тагірович, - визирає з кабінету начальника задоволена колега. Наче як з особистих покоїв служницю на розправу покликала.

Заходжу.

Шию в плечі втягнула. Зараз отримаю.

А доведи тут. В існування хлопця бос навіть не вірить. Найпростіше мене звинувачувати. 

- Дарино, - бос кличе, щоб на нього подивилася.

Ох-х…

Піднімаю очі. Так і знала, розлючений, брови насупив.

- Дарино, сідай, - грізно наказує, махнувши на стілець для відвідувача. Повертається до Свєти. - Приготуй для нас дві чашки кави. Цукор принести не забудь, можливо, знадобиться. Тільки швидше! До мене мають приїхати підписувати угоду для співпраці.

- Але, Артуре Тагі-іровичу…

- Світлано, швидше! Досить балачок!

Помічниця, збліднівші, ображено підтискає губи. Кидає на мене злісний погляд і несеться виконувати доручення.

А я сиджу тут, немов на розпеченому стільці, під тортурами. Терплю особливу увагу від самого Артура Безсердечного. Щось стає душнувато. Важко переносити, коли він ось так чіпко розглядає моє обличчя з лукавою усмішкою і тарабанить по столу довгими пальцями.

- Ну то що. Зізнавайся вже, хитра вередунко, що підкинула? - пропонує покаятися.

- Якщо мені нема в чому зізнаватися? - здригаюся під важким колючим поглядом Артура.

- Покараю!

Він серйозно, чи що?

Я ще не розібралася, але долоньки спітніли та дихання збилося. Напружено спостерігаю за босом. Він розстібає манжети на сорочці, послаблює краватку, немов до страти готується. Та ще й бровами рухає надто загрозливо. Нехай і вродливий чоловік, але який же тиран!

Терміново захотілося зізнатися. Неважливо в чому, зізнатися та й все. Хоча б тому що ймовірність моєї втечі складно оцінити. Охорона не випустить, або бос ще раніше наздожене.

Тоді треба, у такому випадку, розібратися, через що Артур озвірів…

Хапаю чашку з майже цілою кавою зі столу. Роблю глибокий ковток.

- Кхе-кхе, - кашляю, фу, яка ж гидота.

- Водичкою запий, - бос дбайливо посуває ближче стакан.

Швидко п'ю воду, намагаючись глибше дихати. Всього один ковточок зробила, а нудота така піднялася, немов відро цієї гидоти випила.