РОЗДІЛ 7

Мілана

Мій перший день у відділку минув краще, ніж я очікувала.

Якщо бути відвертою, в першу мить, дізнавшись, що Мирон — держслужбовець, я була готова втекти. А ще покусати Артура. Сильно. За те, що нічого не сказав.

Ні, ну справді, він мав мене попередити!

Хоча я теж винна, дізналася, що це вакансія помічниці керівника, то й не допитувалася. Дурепа.

Хто ж знав, що рідний братик таку свиню підкладе!

Ні, звісно, у цій роботі, самій по собі, немає нічого поганого. Хіба що відповідальність вища, та й лячно трохи…

Так, визнаю, Мирон був недалекий від мого уявлення про держслужбу. Я і справді дивилася забагато серіалів, що, мабуть, не зовсім відповідають реальності. Мені трохи соромно. Але зовсім трохи. Врешті, звідки мені знати як воно насправді? До сьогодні я тут не працювала, і навіть не підозрювала, що працює мій брат.

Мабуть, про дещо серіали все ж не брехали, а саме про таємничість такої роботи.

Хоча я б не здивувалася, якби виявилося, що Артур — єдиний, хто нічого не розповідав власній сестрі.

Важко зітхнувши, я знову повернулася поглядом до екрану і спробувала сконцентруватися на роботі, поки Іра, помічниця Мирона, яку я мала замінити на це літо, терпляче пояснювала мені як, що і де.

Роботи й справді виявилося чимало, та мене це не лякало. Я взагалі-то не лінива, вправна, уважна і дуже швидко вчуся, хоч іноді й справляю враження суцільної халепи, і навіть сама вірю у це. 

Та що там казати? Я так хвилювалася, поки готувала та відносила йому каву, що навіть не дихала, аж поки чашка не опинилася на столі. Усе чекала, що спіткнуся, мов в дурній комедії, й розіллю її на нього, на його стіл, ноутбук, небо, бога, і сусідського страшненького чіхуахуа. А тоді він мене вб’є, і шукатиме де заховати тіло.

Та, на щастя, обійшлося без трагікомедії. Я впоралася. Й, поки Мирон з підозрою поглядав на каву, ніби я її отруїла, з гордістю розправила плечі.

Що, чекав від мене катастрофи? А от дзуськи!

Не будемо про те, що я сама її чекала. Впоралася ж!

От тільки від його погляду на душі кішки шкребли. Надто вже я захопилася нашим парі та суперечкою, й зовсім не подумала про те, що йому мене фактично нав’язали.

Я, може, і впевнена, що впораюся з цією роботою, та який в цьому сенс, якщо насправді він не хотів мене наймати?

Це лише ввічливість, послуга для Артура, що дуже за мене просив. А я поводжуся як дитина і провокую його.

Вмить мене охопило таке сильне почуття провини, що я прямо спитала його про це. Та, коли я зробила це, і в нього був шанс позбутися мене, Мирон цього не зробив.

“Це не так”, — сказав він. І я залишилася.

— Твоя задача — відбирати найпріоритетніші листи, й передавати їх Мирону Сергійовичу, — продовжувала Іра.

Вона взагалі виявилася дуже дружньою та привітною, на відміну від Лани, яка привітала нас першою, коли ми увійшли. Не знаю в чому її проблема, та ця жінка дивилася на мене так, ніби я в неї палку ковбаси вкрала.

— Не звертай на неї уваги, — тихо мовила Іра, — Вона взагалі не подарунок. На всіх кидається.

Я кивнула, й вирішила не допитуватися. Та мені здалося, що справа не лише в цьому. З Мироном вона була набагато привітнішою.

Раптом мене ніби осяяло.

Та вона ж закохана у нього! Або ж просто має плани, а в мені… Що? Вбачає суперницю?

Ця думка змусила мене всміхнутися. Не самовдоволено, а від абсурдності ситуації. Мене навіть офіційно найняти не встигли, а я вже комусь не подобаюся.

Втім, мабуть, мені варто радіти, що вороже налаштованою виявилася лише одна людина. Натомість інші виявилися набагато привітнішими. Особливо Іра та Денис, криміналіст.

Останній так разюче відрізнявся від Мирона, що було складно повірити у те, що вони обидва працювали в одному місці. Не лише зовні, зі своїм русявим хвилястим волоссям й блакитними очима, а й характером. Веселий, гучний, здавалося, він відкрито фліртував геть з усіма, проте так дружньо і ненав’язливо, що це зовсім не дратувало, лише викликало в мене усмішку.

Він навіть запропонував якось зустрітися й разом поїсти морозива. Так, не випити кави, не сходити в кіно, а саме поїсти морозива. І я б, мабуть, погодилася б. Денис був милим, харизматичним та дотепним. Проте я вже прийняла запрошення Вадима, й погоджуватися на зустріч з іншим хлопцем, нехай і в інший день, здавалося мені неправильним.

— Шкода, — мовив він з посмішкою, — проте очікувано. Ти справжня красуня. Сподіваюся твій вечір мине приємно.

Матінко рідна, він ще й адекватно приймає відмову! Ну просто золото, а не чоловік. Ще й ці ямочки на щоках…

— Сподіваюся, ти не проти бути друзями?

Все, я в нокауті. Офіційно.

— Ну годі вже її зваблювати, безсоромнику! — жартома штурхнула його Іра, — Вона тут перший день. Ти бач, розпустив хвоста! Ану тпрусь звідси, працювати!

Денис похитав головою, та усмішка не зникла з його обличчя.