РОЗДІЛ 6

Мирон

Мабуть, вперше за усе своє життя я сумнівався у власному здоровому глузді.

Сидячі за кермом своєї машини, просто перед Міланою, я періодично ловив її погляди крізь дзеркало, й, коли це ставалося, вона незмінно відводила погляд і шарілася.

Схоже сьогодні вранці, перед Артуром, я трохи перестарався. Настільки, що сам ледь не повірив у власну брехню. А Мілана… Вона доволі юна та вразлива. Сумніваюся, що в неї багато досвіду у стосунках, тож не дивно, що вона так відреагувала.

Це, звісно, приємно: знати, що ти викликаєш в когось сироти, однак це може бути проблематичним. Хай там як, я не планував закохувати її в себе. В нас обох і без того достатньо турбот.

Ми майже підїжджали до відділку, коли Мілана уткнулася в телефон і на її обличчі з’явилася якась дивна посмішка. Вона друкувала повідомлення.

Раптом я впіймав себе на думці, що мені цікаво, кому вона пише, та, на щастя, я не настільки здурів, щоб спитати.

Під’їхавши до пропускного пункту, я показав перепустку охороні, хоч мене і без того тут знали в обличчя, й, коли охоронці кинули запитувальний погляд у бік Мілани, я повідомив, що вона зі мною, на співбесіду.

Вийшовши з машини на службовій парковці, вона без кінця роззиралася. На її обличчі так добре читалися подив і розгубленість, що я відразу зрозумів: Мілана зеленого поняття не мала, що я — спецслужбовець.

Схоже Артур багато чого забув їй розповісти.

Ще десь зо хвилину, поки ми йшли у бік входу головного корпусу, вона даремно намагалася приховати власний шок та хвилювання. Мабуть, найменше за все їй хотілося визнавати, що вона погодилася на співбесіду і навіть заключила зі мною парі, гадки не маючи чим їй доведеться займатися.

Хоча, відверто кажучи, це не мало особливого значення. Тут, на посаді моєї помічниці, вона однаково займатиметься тим самим, чим займалася б, якби працювала в якійсь звичайній фірмі або компанії. Тобто буде дівчиною на побігеньках.

Що, звісно, непогано, проте не охоплює участь в розслідуваннях чи виїздах на завдання та місця злочинів. Суцільна нудьга і повна безпека. Гадаю саме тому Артур і хотів, щоб вона отримала цю посаду.

— Ну що, ти готова? — спокійно спитав я, скоса поглянувши на неї, а тоді додав: — Ще не пізно передумати.

Вона насупилася.

— Не дочекаєшся, я ще планую виграти наше парі.

Я ледь чутно гмикнув, та не став її переконувати. Нехай. Вона однаково не протримається тут довше тижня. Забагато навантаження.

Відділок, як завжди, гудів, мов вулик. Мої підлеглі не влаштовували безлад чи гамір, однак кожен щось робив. Нас з Міланою миттю оточило шурхотіння паперу, стукіт клавіатур і степлерів, дзвін телефонів в приймальній, стишені голоси, й кроки людей, що збиралися на завдання.

— Вітаю, Мирон Сергійович, — всміхнулася мені Лана. Вона відповідала за комунікацію з іншими відділками. Якщо зовсім просто — “сиділа на телефоні”, — Як минув ваш вихідний?

Я скосив очі на Мілану, що намагалася триматися ближче до мене, явно нервуючись, й ледь помітно посміхнувся.

— Доволі цікаво, — гмикнув я, і на мить, гадаючи, що я не помічаю, Лана недобре примружилася, дивлячись на Мілану. Та невдовзі на її обличчя повернулася улеслива усмішка.

Це точно були ревнощі.

Я знав, що Лана зазіхає на мене ще з того року, як її перевели у наш відділ. Ми навіть мали секс кілька разів, та я попереджав її, що в нас не буде постійних і повноцінних стосунків.

Схоже вона не сприйняла мої слова досить серйозно.

— Це Мілана. Вона прийшла на співбесіду, — повідомив я, вдаючи, ніби не помічаю її реакції.

— На місце Ірини, правильно? — перепитала вона, — Приємно познайомитися.

Мілана знічено кивнула. Попри виклик, що вона кинула мені, в ній відчувалася невпевненість і сумнів. Вона оглядала офіс, закусивши губу, й, готовий закластися, кляла брата за те, що той навіть не натякнув їй на рід моїх занять.

Я провів її до свого кабінету під кілька зацікавлених поглядів, що кидали мої підлеглі, та зачинив двері. Тоді пройшов до столу і сів у крісло, й кивнув Мілані на сусіднє.

— Сідай, нічого стояти.

Вона вдячно кивнула та зайняла крісло навпроти. Її погляд ковзав шафами та стінами, шукаючи за що б зачепитися, та я не зберігав в кабінеті нічого зайвого. Навіть моя чашка переважно знаходилася на місцевій кухні.

— То-о-ож… — протягнула вона, — Ти хтось типу слідчого? Ловиш злочинців, розкриваєш справи?

— Я керую відділом розслідувань. Але загалом так. Ловлю різних негідників.

— І, якщо ти візьмеш мене на роботу…

— Ти будеш моєю помічницею. Виконуватимеш різні доручення. Відповідатимеш на деякі дзвінки. Вноситимеш зміни у розклад.

— Проте я не братиму участь у розслідуваннях та інших речах, так? — ковтнувши, трохи боязко спитала вона, — Знаєш, це не зовсім мій профіль…

Я всміхнувся.

— Тобі варто менше дивитися кіно. Можливо там звичайні помічниці й ризикують життям, влізаючи в розслідування та перестрілки, та в реальному житті ніхто при здоровому глузді не бере непідготовлену людину на справу. На тебе чекатиме переважно паперова й сидяча робота. Нічого ризикового. Максимум — опіки від кавоварки.