РОЗДІЛ 5

Мілана

У світі існує лише кілька речей, що можуть змусити мене вкритися дрижаками: фільми жахів зі страшними вбивцями-клоунами, ціни за комунальні послуги в опалювальний період і павуки. Маленькі, великі, м’ясисті чи волохаті, або ж зовсім крихітні, з довжелезними, тонкими, мов павутиння лапами, — вони однаково доводять мене до жаху й заціпеніння.

Тож, побачивши в ванній павука, я не лише ледь не вбилася, намагаючись відскочити якомога далі від нього, а й підняла такий крик, що Мирон влетів у ванну так, ніби збирався боротися з Халком.

Його обличчя, коли він зрозумів, що причина моєї паніки — звичайний павук, було просто безцінним, та я була надто налякана, щоб оцінити його, чи помітити жадібний погляд, яким він окинув моє тіло, ледь прикрите позиченим рушником.

— Заспокойся, я його зараз приберу, — мовив він з крижаним спокоєм. Та не встиг зробити й два кроки, як підковзнувся на мокрій підлозі. Я спробувала врятувати його від падіння, схопившись за його передпліччя, та замість цього досягла лише того, що ми обидва полетіли додолу.

На щастя, він встиг згрупуватися, й не забив голову о підлогу. Однак тепер ми обидва були мокрі, а рушник, в який я була загорнута, по-зрадницьки злетів з мене, і я опинилася верхи на Мироні, цілковито гола.

— Трясця, — зашипів він кудись в стелю. Та я була надто налякана та присоромлена, щоб подивитися йому в очі.

Поряд з нами лежала душева лійка, з якої тонкими цівками текла вода.

— Поясни, заради бога, чому на підлозі бісова вода? — хрипко спитав Мирон. Я відчула, як піді мною напинаються і грубіють його штани, й перелякано зойкнула.

— Вибач! Я намагалася змити його, та він збіса прудкий…

Злетівши з Мирона, я схопила з підлоги мокрий рушник, в паніці намагаючись загорнутися в нього, щоб приховати голе тіло, сподіваючись, що він ще нічого не бачив і в цьому ще є бодай якийсь сенс.

Він підвівся вслід за мною. Його мокрий одяг прилип до шкіри, обліпивши міцну м’язисту статуру. Та не встигла я пустити слину на цю мрію жіночої версії журналу плейбой, як помітила павука, що біг рушником просто вгору, швидко перебираючи своїми мерзенними лапками. В наступну мить я пронизливо закричала, скидаючи з себе рушник, й відкидаючи його в кут кімнати.

Це сталося інстинктивно. Я навіть не встигла усе як слід обміркувати, й лише застигла, обіймаючи себе руками, коли усвідомила, що залишилася абсолютно гола. Просто. Перед. Мироном.

Раптом він ніби скам’янів, не зводячи з мене потьмянілих очей. Здавалося, Мирон розмірковував, чи то вбити мене через безлад, що я вчинила в його ванній кімнаті, чи то зайнятися чимось більш приємним і менш кримінальним.

Його щелепи були міцно стиснуті, як і пальці на руках. Він повільно і глибоко дихав, змушуючи здійматися його грудну клітину. А я відчувала як всередині мене піднімається хвиля тепла, концентруючись внизу мого живота.

Я мала піти. Втекти звідти світ за очі. Та натомість залишалася на місці, невзмозі поворухнутися. В роті якось раптом утворилася пустеля, і я ковтнула, намагаючись позбутися цього відчуття, та усе даремно.

Мирон вимкнув воду, й в кімнаті запала тиша, яку порушувало лише наше уривчасте дихання. Повітря ледь не бриніло від напруги.

Таке вже було раніше, в машині, коли я, втративши залишки здорового глузду, вирішила піддражнити його, й запропонувати те дурнувате парі. Та тепер усе було в рази сильніше. А ще я була гола.

Не промовляючи жодного слова, Мирон нахилився до рушника, й, піднявши його з підлоги, підніс до раковини й промив під проточною водою. Тоді знову вимкнув воду й повернувся до мене.

— Тобі слід одягнутися, — хрипко промовив він, дивлячись на мене так, ніби зовсім не хотів, щоб я одягалася, а тоді додав: — Я принесу тобі інший рушник.

Залишившись наодинці, я притулилася спиною до прохолодного кахлю й міцно заплющила очі, лаючи себе за дурість та невезіння, варте якоїсь чорної комедії.

Господи, він справді бачив мене голою. А я, на свою біду, тепер уявляла голим його. Нас обох. Згадувала твердість в його штанях й хижу жагу в його погляді, що відлунювала глибоко всередині мене.

— Ти збожеволіла, — ледь чутно прошепотіла я в порожню кімнату, намагаючись повернути собі останні краплини здорового глузду, — збожеволіла.

Мирон не став заходити до кімнати, щоб передати мені рушник. Натомість він залишив його на ручці дверей, повідомивши про це з того боку, й пішов.

Дочекавшись, доки його кроки стихнуть, і загорнувшись у сухий рушник, я вискочила з ванної кімнати та втекла до гостьової кімнати, де мала ночувати сьогодні, й зачинила двері.

Моє серце й досі калатало, мов шалене, а щоки палали від сорому та бажання.

Так, визнаю, Мирон завжди був привабливим. Гарним та небезпечним, мов сам Диявол. Та я ніколи раніше не думала про нього, як про реального чоловіка. Він скидався на когось з іншого світу. Іншого виду. Недосяжний, на кшталт кінозірок чи співаків. А я вважала себе досить розумною, щоб не витрачати час та думки на подібні нісенітниці.

До сьогодні. До тієї миті, коли ми двоє опинилися на підлозі, й доказ того, що він — жива людина, вперся у моє оголене стегно.