РОЗДІЛ 4

Мирон

Після розмови з Артуром, решту вечора Мілана не зводила з мене напруженого погляду. Я вдавав, що не помічаю його, та, звісно, я усе бачив.

Підозрюю, він таки наважився розповісти сестрі про те, що її завтрашня співбесіда буде проходити в мене. Якщо вона, звісно, не передумає.

Це було б доволі передбачувано. Просто не побачити її завтра у відділку. Набагато простіше просто не прийти, вдавши, що в тебе виникли якісь інші справи, ніж вигадувати якісь причини для відмови після вдалої співбесіди.

Коли настав час їхати, Артур попросив мене відвезти Мілану додому, бо на вулиці було доволі темно, й до закриття метро залишалося не так багато часу. Я помітив, як вона напружилася, та, попри це, не стала сперечатися. Певно не хотіла псувати свято та настрій йому та Діані. Як і очікувалося.

За ті декілька разів, що ми бачилися, Мілана завжди дбала про почуття інших. Навіть трохи занадто. Тож і цього разу нічого не змінилося.

Цікаво, вона знає, що Артур не помре, якщо вона бодай раз скаже йому “ні”?

Обійнявши наостанок брата та Діану, Мілана спокійно сіла в мою машину позаду водійського сидіння, й пристібнулася. Вона була незвично мовчазна. Ми виїхали з закритої території, і виїхали на шосе, й за цей час вона не промовила жодного слова. Й, хоч як я любив тишу, ця її гра в мовчанку мене напружувала.

— Кажи вже, — спокійно сказав я, кидаючи на неї погляд крізь дзеркало.

Мілана навіть не поворухнулася, втупивши погляд кудись у вікно.

— Що казати?

На відміну від мого, її спокій був удаваним. Її видавала пульсуюча вена на шиї та ледь помітне тремтіння голосу.

— Артур розповів тобі про співбесіду, — це було не питання.

— Так, розповів, — визнала вона, не дивлячись на мене.

— І?

— І, хай що ви двоє про мене думаєте, я не збираюся робити з цього трагедію, — та, попри її слова, Мілана насупилася. — Я тільки не розумію чому ви мені не сказали раніше? Я б однаково про все дізналася б, приїхавши на співбесіду.

— Влучне зауваження, — погодився я.

Вона промовчала. А тоді втомлено зітхнула. Зморшка, що була між її брів, зникла.

— Дякую. За те, що погодився підвезти мене. І що не розповів Артуру про те, що сталося. Я справді це ціную. Зараз їм з Діаною і без мене вистачає клопоту.

Господи, вона навіть сердитися як слід не здатна?

— Це дрібниці, — відмахнувся я, і за мить уся моя увага знову була прикута до дороги.

— І ти не зобов’язаний розглядати мою кандидатуру. Я розумію, що ти погодився на це заради Артура. Якщо спитає, можеш сказати йому, що я просто не приїхала. А я пошукаю щось ще.

— Як забажаєш.

Я не бачив сенсу сперечатися. Навряд вона мріяла працювати на мене. Та й, якщо вже зовсім відверто, я був впевнений, що ця робота не для неї. Вона вимагає жорсткості та холодного розуму, а це, вочевидь, зовсім не про Мілану.

Здавалося, розмову закінчено. Що ще можна додати?

Та, поки ми їхали, а Мілана знервовано жувала нижню губу, вона вирішила спитати:

— Тобі справді потрібна помічниця? Чи Артур і з цим прибрехав?

— Справді. Моя з наступного тижня йде у декрет.

Мілана помовчала ще десь з хвилину, вагаючись.

— Гадаєш я впораюся?

Я зупинився перед світлофором на жовтий, й впіймав її погляд крізь дзеркало. А тоді вирішив бути з нею цілком відвертим:

— Ні, думаю це погана ідея.

Не такої відповіді вона очікувала. Це було видно по її широко розплющеним очам та розімкнутим вустам, що округлилися в здивованому “о”.

Якийсь час Мілана розгублено дивилася на мою спину, а тоді запитала:

— Чому?

І знову вона була не готова до щирої відповіді, а я був надто відвертим:

— Ти занадто м’яка. Занадто добра.

— Ти так кажеш, ніби це щось погане, — насупилася Мілана. Я знизав плечима.

— Може і ні, але ти в моєму відділі навіть тижня не протримаєшся.

— Он як, — лише за мить її розгубленість перетворилася на роздратування, — Ти справді так вважаєш?

Я навіть бровою не повів. Я був не з тих, в кого легко викликати зніяковіння чи почуття провини. І точно не з тих, хто забирає свої слова назад.

— Я це знаю.

— А що як ти помиляєшся? — мовила вона зі злістю. 

— Це навряд.

Мій спокійний, незворушний тон, здається, тільки посилював її обурення.

Насправді я не збирався ображати чи провокувати її. Просто був відвертим у своїх відповідях.

— Чудово! — нарешті вибухнула вона, — Значить ти не будеш проти, якщо я спробую? Як щодо парі?

Я важко зітхнув і похитав головою.