РОЗДІЛ 3

Міла

Щойно за Мироном зачинилися двері, я притулилася до них спиною та простогнала, згадуючи, як обняла його.

Чорт забирай, я справді це зробила! Я обіймалася з Мироном! Та я, певно, збожеволіла!

Притуливши холодні долоні до палаючих щік, я на мить затримала дихання, а тоді раптом засміялася.

Обійматися з ним — все одно, що обійматися з хижим звіром. Тепло, приємно, але, якщо хочеш жити — ніколи цього не робитимеш.

На фоні цього я навіть майже забула про те, що хочу їсти, і досі не вигадала як поратися з відсутністю ліфта.

Мабуть слід викликати майстра. Здається я бачила номер на першому поверсі.

Звісно, ідея спуску та підйому мене не надто надихала, проте це питання краще вирішити якомога швидше. Не здивуюся, якщо майстру досі ніхто не дзвонив, сподіваючись на те, що це зробить хтось із сусідів. Так часто бувало в гуртожитку. Кожен сподівався, що усе полагодить, прибере та виправить хтось інший. Ніхто не хотів брати на себе відповідальність і витрачати гроші.

Частково я їх розуміла, адже більшістю цих питань має займатися адміністрація. І це несправедливо, коли їх скидають на студентів, котрі і без того платять за проживання.

Але і жити в жахливих умовах і нічого не робити суто з впертості… Хіба від цього страждають не самі студенти? Тій адміністрації ані гаряче, ані холодно від того, що у кімнатах пліснява, половина розеток не працює, а з крану тече переважно холодна вода. Принаймні до настання перевірки. Ось тоді вони, зазвичай, і починають щось робити. Переважно руками та грошима студентів під загрозою виселення.

Ось так і тут. Тільки тут навіть перевірок як таких немає. Тож усе упирається в те, як довго люди згодні терпіти незручності.

Якби я жила на першому поверсі, я б цього навіть не помітила. Якби жила на другому чи бодай третьому — пережила б. Але сьомий… Відсутність працюючого ліфта була для мене критичною.

До того ж мені однаково доведеться йти за продуктами, якщо я не хочу померти від голоду.

Тож, змирившись із необхідністю й невідворотністю підйому сходами, я розібрала частину своїх речей, швиденько прийняла душ після потягу, переодягнулася, й, сказавши собі, що з усім впораюся, рушила сходами вниз.

На відміну від підйому, спускатися було не важко. Лише від кількості поворотів трохи паморочилося в голові. Проте, коли я зупинилася біля під’їзду, щоб подихати, мені стало значно легше.

Я любила початок літа. Коли вже тепло, але ще немає того пекучого сонця і задухи. Коли вітерець приємний, наче шовк, а у повітрі ще тримається дух весни, з її цвітінням. В таку погоду навіть похід до магазину в радість. Особливо з музикою.

Вийнявши з кишені навушники, я надягнула їх, та ввімкнула свій улюблений плейлист. А тоді рушила у бік супермаркета.

Він був не дуже далеко. Щоб дістатися до нього від будинку Олі, мені треба було пройти лише два двори та перейти дорогу.

На майданчиках бігали та гралися діти. Неподалік між собою перемовлялися дорослі, їхні батьки. Трохи далі люди гуляли з собаками. По дорозі рухалися машини.

Лише поживши в іншому місті, я зрозуміла наскільки Харків особливий. Наскільки живий.

Навіть двори в Києві були інакші. Більші. Тихіші. Ніби напівпорожні. Так багато простору…

Та чомусь саме тут, в Харкові, мені дихалося набагато вільніше. Тут я відчувала себе як вдома.

Десь напівшляху до супермаркету одну з пісень перервав дзвінок від брата. Я миттєво відповіла.

— Привіт, братику. Ну як ви там? Сподіваюся з Діаною усе гаразд?

— Привіт, мала, — голос його був схвильованим, і я вже було запідозрила щось недобре, аж раптом на мене звалилася новина: — Звоню повідомити, що ти станеш тіткою.

На мить я застигла, зупинилася, ніби зіштовхнулася з якоюсь невидимою перешкодою, аж раптом ледь не підстрибнула від щастя:

— Божечки, Артуре! Я така за вас рада! Вітаю! Як ви?

Він розсміявся, почувши мою реакцію.

— Дякую, ми… досі трохи в шоці, але в приємному. Проте лікарі наполягають на тому, що Діані потрібен стаціонар, через певні причини, і… я думаю ми поїдемо до Львова на певний час. Нам порадили одну лікарню…

Раптом радість змінилася тривожністю. Серце стиснулося, а в шлунку з’явилося неприємне відчуття.

Ковтнувши, я спробувала опанувати себе. Своїм хвилюванням я їм не допоможу, а тільки все погіршу. Розуміючи це, я спробувала посміхнутися:

— Впевнена, усе буде гаразд. Хоч і трохи сумно, що ви так скоро їдете з міста. Я ж тільки приїхала. Та здоров’я Діани важливіше.

— Так, ми поїдемо завтра, тож, якщо хочеш, можем сьогодні зустрітися й відсвяткувати.

— Ти впевнений? Все ж така подія… — з сумнівом мовила я, — Ви не хочете побути наодинці?

— Усе гаразд. Діана скучила за тобою, і теж шкодує через те, що ми змушені поїхати майже одразу після твого повернення. Якщо можеш — приходь. Вона буде рада. Ми обидва.