2.4

З цим важко було не погодитися.

— Але ти маєш рацію. Доведеться дзвонити Олі.

Піднявши зі стола телефон, Мілана почала шукати в контактах номер подруги, а тоді приклала його до вуха, чекаючи на відповідь.

На відміну від слюсаря, та відповіла на дзвінок майже одразу.

— Привіт, Олю, ти не повіриш, що тут сталося…

Вона почала розповідати усе, починаючи з того, як ми зрозуміли, що хтось намагається зламати замок з того боку дверей, й закінчуючи тим, що його заклинило, а слюсар, з котрим вона домовилася, сьогодні не приїде. Не впустила навіть того, що застрягла не сама, а з “другом брата, котрий дуже поспішає на роботу”.

Після недовгої розмови вона подивилася на мене, й повідомила, що її подруга дозволила ламати двері.

— Схоже я все ж не потраплю на співбесіду, — сумно посміхнулася вона.

Я міг би сказати їй, що з приводу співбесіди можна не турбуватися, адже я в курсі її обставин. І, хоч не збирався якось особливо до неї ставитися тільки через те, що вона — Артурова сестра, все ж не був повним покидьком, і не відмовляв би їй у перенесенні співбесіди через якусь дурнувату принциповість.

Та Артур, певно, мав причини приховати це від Мілани, тож я промовчав.

Натомість кинув напружений погляд на двері. Чекати ще півдня а то і більше я не міг, і, якщо вже зовсім чесно, навіть якби і так, не мав жодного бажання.

Та, перш ніж ламати двері, я збирався дещо спробувати…

Звісно, було б набагато ліпше, якби в мене був доступ до дверних петлів та моїх іструментів, проте, якщо вже з цим не пощастило, працюватиму з тим, що є.

В коридор я вирушив сам. Здається, Мілана, хоч і змирилася з неминучим, не могла наважитися подивитися на те, як я зроблю це. Та, десь за дві хвилини, не почувши гучного удару, вона все ж прийшла.

Я почув її тихі несміливі кроки, що зупинилися просто за мною, і ще близько хвилини відчував спиною її погляд, та не озирнувся. Я не мав відволікатися, інакше міг погіршити ситуацію.

Стискаючи у пальцях скріпку, я продовжував возитися з замковою щілиною.

— Пробач, але… Що ти робиш? — спитала вона.

— Той бовдур, ймовірніше за все, скористався дешевою відмичкою, й працював необережно. Я майже впевнений, що її уламок застряг, і саме тому замок заклинило. Якщо мені вдасться виштовхнути його…

— Тобі не доведеться вибивати двері? — я не бачив її, та, припускаю, Мілана ледь не підстрибнула від радощів. Її голос був сповнений подиву та надії.

— Тільки не надто радій. Це не так просто, і в мене немає нормальних інструментів. Цілком ймовірно, що я зараз дарма витрачаю час.

— Обов’язково бути таким песимістичним? — надулася вона.

Я криво всміхнувся, посуваючи скріпку.

— Я реаліст і прагматик, а не чарівник. Якщо шукаєш собі супергероя, варто забити в гуглі номер телефону Пітера Паркера.

— Щоб мені Зелений Гоблін вікно виніс? — пирхнула вона, — Ні, красно дякую. Я ще пожити хочу. І бажано без тих пригод, що спіткали Мері Джейн.

Я насмішкувато вигнув брову, продовжуючи копирсатися у замковій щілині

— А хіба це була не Ґвен Стейсі?

— Звідки в тебе стільки знань про Людину-павука? — спитала Мілана у відповідь. Здавалося, ніби ця розмова зі мною шокувала її набагато більше за невдалу спробу пограбування.

— А ти думала що я в печері виріс? — здається я все ж дістався до того шматка відмички, та він добряче там застряг, затиснутий механізмом.

— Ні, але на чомусь більш суворому, — трохи ніяково визнала вона.

— На чому, наприклад?

— Не знаю. Сінь Ціцзі? Кулінарна книга анархіста? Майн Кампф?

Нарешті уламок піддався, мені вдалося посунути скріпку трохи далі, й я почув тихій дзвенькіт, коли він випав з того боку дверей.

Піднявшись з колін, я відчинив двері, і не втримався від переможної посмішки.

Вдалося.

— Ти це зробив! — щойно я озирнувся, Мілана вихором влетіла мені в груди й обійняла. Вона так міцно до мене притиснулася, що було важко повірити у те, що ще годину тому ця дівчина могла труситися від одного мого погляду.

Мабуть, в ту мить вона була надто рада, що я порятував її від необхідності чекати на слюсаря, щоб згадати про такі дрібниці. Та за мить, оговтавшись, вона відсахнулася від мене, мов від вогню.

На мить Мілана затримала дихання, а тоді почервоніла так, ніби прокинулася гола в моєму ліжку, не пам'ятаючи, що було вчора, а не просто обійняла мене. Її очі були нажахано вирячені.

— Господи, пробач, я... Я просто дуже зраділа.

— Усе гаразд, — запевнив її я.

Мілана боязко ковтнула, а тоді нерішуче кивнула головою.

— Так... Дякую тобі, правда! І за те, що підвіз, і що допоміг з речима, а тоді тут... Ти мене порятував! Насправді навіть двічі, якщо враховувати ситуацію з табуретом...