РОЗДІЛ 2

Мирон

Мілана кинула здивований погляд на мене, а тоді подивилася в бік коридору. Того, що вів до вхідних дверей, в котрих, без сумнівів, просто зараз хтось копирсався відмичкою, намагаючись їх відімкнути.

— Що… — спробувала спитати вона, та я приклав до рота пальця, закликавши її мовчати, й Мілана слухняно замовкла.

Я підвівся з-за столу, й став тихо скрадатися, збираючись спіймати злодія на гарячому.

Той незабаром зрозуміє, що обрав для своїх злочинних цілей не ту квартиру. На покидька чекає весела ніч у відділку. А може й більше, якщо не пощастить.

— Мироне! — пошепки покликала мене Мілана, — Що відбувається? Хтось… Хтось що, намагається увійти?

Її очі збільшилися від страху, і я недобре усміхнувся.

За роки своєї роботи мені доводилося ловити набагато гірших людей за набагато гірші й огидніші речі, ніж спроба зламу та крадіжки.

Зупинившись біля дверей, я поглянув у вічко. Просто за дверима, боязко озираючись, працював дрібний чолов’яга років сорока, не найприємнішої зовнішності. Й, судячи з його поведінки й вирячених очей, ще й у нетверезому стані.

Та, коли я спробував різко відчинити двері, вони не піддалися. Звісно, злодюжка, що примудрився поламати замок, замість зламати його, нарешті зрозумів, що у квартирі хтось є, й дременув геть.

Вилаявшись, я збирався вибити двері, та Мілана кинулася до мене, щойно зрозуміла це. В паніці вона кинулася між мною та дверима, виставивши вперед руки, й вперлася долонями мені в груди. Щоправда, швидко зашарілася і відступила.

— Стривай, ти ж не збираєшся ламати їх? — з жахом спитала вона.

— А ти пропонуєш залишитися тут жити? — вигнув брову я, — Цей бовдур зламав замок. Ми тут застрягли.

Мілана закусила губу.

— Але ж це чужа квартира, не можна просто ламати двері!

— Якщо в тебе є пропозиції — я слухаю.

Я видихнув і розслабив плечі. Однаково злодій вже втік, тож поспішати було нікуди. Пощастило засранцю.

— Ми могли б викликати слюсаря… — невпевнено запропонувала вона, — Я пошукаю номер в інтернеті. Тільки не ламай двері, гаразд? Краще випий чаю, доки він ще не охолов.

Мілана пішла в кімнату, з залишеною валізою, й, судячи зі звуків, саме вмикала ноутбук. Я ж, попри бажання піймати злодія, все ж поплентався на кухню.

Те, що вона знайшла на кухні в подруги, навіть чаєм було складно назвати, та я не гидував. У житті мені доводилося пити й гірші речі, ніж неякісний зелений чай. Та й Мілана і без того хвилювалася через мою присутність. Я не збирався додавати їй зайвого клопоту.

Якщо відверто, погодившись зустріти її та допомогти з речима, поки Артур з Діаною роблять УЗД, я не збирався затримуватися. Та, що ближче ми були до квартири, то стрімкіше зростало бажання забрати її звідси.

Так, я не був у захваті від ролі няньки для його молодшої сестри, однак в одному я був згоден з її сусідкою — це далеко не найкраще місце для самотньої дівчини. Під час зламу вона могла опинитися тут сама. Без захисту. І, якби злодій все ж пробрався у квартиру, а не лише псував чужі замки, Мілана була б у небезпеці.

Навряд вона змогла б захистити себе у разі потреби. Не з її фізичною підготовкою, це точно.

Артур ні за що не залишив би її у цьому місці. І він просив наглянути за нею.

Тож, коли Мілана повернулася, щоб з винуватим виразом обличчя повідомити, що слюсар буде за півтори-дві години, я не вагався.

— Тобі не слід тут лишатися.

Здивовано кліпнувши, вона посміхнулася, певно, вирішивши, що я жартую, та, зіткнувшись з моїм поглядом, втратила будь-яку веселість.

— Та ну… ти ж не серйозно?

Я склав руки на грудях.

— Цілком. Тут небезпечно, — спокійно, проте твердо промовив я, — Артур не хотів би, щоб його молодша сестра стала жертвою нападу першого ж дня.

Мілана похитала головою.

— Та годі тобі! Ти справді думаєш, що хтось повернеться сюди після того, як його ледь не впіймали? Та він, мабуть, тепер увесь цей будинок за три кілометри оминатиме, щоб не потрапити тобі на очі. Усе зі мною буде гаразд. А щодо Артура… Йому просто не слід знати, що це трапилося. Нічого ж страшного насправді не сталося. Постраждали тільки двері. От зараз замінимо замок, і за пару днів я про це навіть не згадаю.

— То ти хочеш, щоб я брехав твоєму братові?

— Ні! Ні, не брехав. Просто не розповідай йому про це. Ну справді, яка ймовірність того, що це станеться знову? Він, певне, й обрав цю квартиру лише через те, що тут деякий час ніхто не жив. Тут зі мною все буде в порядку.

Я уважно дивився на неї, поки вона підносила до рота чашку. Зробивши ковток, вона скривилася й відставила її у бік.

— Чому ти не зупинишся в Артура? Чи в мами?

По її реакції було видно, що Мілана цього дуже не хоче, та, відверто кажучи, я не бачив жодних причин, з яких притомна людина обрала б це місце для життя, якби мала альтернативи. Не з її витривалістю та зламаним ліфтом. Про невдалу спробу пограбування годі й казати.