РОЗДІЛ 1

Міла

Колеса валізи тихо стукнули о перон, і цей звук миттєво потонув в сотнях інших, притаманних харківському вокзалу вранці: шумі потягів і сотень голосів, стукіт колес таких самих валіз, як і в мене, сповіщень з гучномовця тощо. Зійшовши з поїзду Київ-Харків, я подивилася по сторонам, сподіваючись побачити брата, котрий обіцяв зустріти мене. Та Артура ніде не було. Насправді я не бачила жодного знайомого обличчя.

Розгублено зупинившись, я витягла з кишені телефон, й подивилася на годинник, сподіваючись, що потяг просто прибув трохи раніше. Та годинник показував рівно дев’яту.

Дивно. Артур ніколи не запізнювався. І він точно не міг забути.

Закусивши губу, я вже збиралася дзвонити йому, коли отримала вхідний виклик.

— Привіт, братику, — посміхнулася я.

Певне він просто затримався в дорозі. Може потрапив у затор?

— Привіт, мала. Ти вже приїхала?

— Так, саме стою на пероні й шукаю тебе. Ти скоро будеш?

Попри усмішку, я відчула, як в грудях здіймається хвилювання.

Усе гаразд, Міло, не накручуй себе. Те, що його тут досі нема, не значить, що він знову потрапив у халепу.

— Щодо цього…

Ні. Ні-ні-ні…

— Тільки не кажи, що в тебе знову неприємності.

Неприємне передчуття у грудях провалилося у живіт, й скрутилося у вузол.

— Ні, нічого серйозного, справді. Просто ми з Діаною в лікарні.

О господи.

До першого вузла додалися ще два, й, здається, перетворилися на гримучих змій. Я ледь не сіла на власну валізу, та все ж втрималася на ногах.

— Як в лікарні? Щось з тобою? Чи з нею? Боже, Артуре, не мовчи!

— Не хвилюйся, нічого поганого. Просто Діана здається ва…

“Пане Жданов? — почувся жіночий голос на фоні, що, певно, належав лікарю, — Проходьте, будь ласка…”

— Усе гаразд, Діано. Тебе зустріне Мирон біля головного входу. Я з ним домовився. Про інше поговоримо пізніше, гаразд? Мушу бігти.

Не встигла я вставити бодай слово, як почулися гудки. Артур поклав слухавку.

Я сховала телефон у кишеню й важко зітхнула, а тоді подумки порахувала до семи.

— Ну, братику… вмієш здивувати, — ледь чутно прошепотіла я.

Я погано знала цього Мирона. А вживу бачила взагалі лише на весіллі брата, коли ненадовго повернулася в Харків. Та від новини про те, що мене зустріне саме він, по шкірі поповзли сироти.

Я знала, що вони з Артуром працюють разом, і… на цьому мої знання про нього закінчувалися. На цьому і його імені.

До того ж було в ньому щось лячне, ніби нелюдське. За гарним тілом, обличчям голлівудського актора та чарівною усмішкою ховалося щось небезпечне. Хиже.

Мої інстинкти волали про те, що треба триматися від нього подалі. І я вдало витримувала дистанцію між нами протягом усього Артурового весілля. Уникала розмов чи зустрічей поглядами…

І ось тепер маю зустрітися із ним біля головного входу.

Клятий братик! Я ж могла просто викликати таксі!

А тепер вже вдасться викрутитися. Артуру дзвонити сенсу нема — зараз він надто зайнятий, щоб відповісти на виклик. Та й, навіть якби й додзвонилася, що б я йому сказала?

Мирон вже тут. Він приїхав, щоб зустріти мене. Я ж не можу просто взяти та поїхати!

Доведеться їхати із ним.

Трясця.

Набравши в груди повітря, я стиснула в пальцях ручку валізи, й покрокувала в підземний перехід.

Спускати валізу по сходах — не найприємніше зайняття, та, на щастя, я не мала звички тягнути в подорож забагато речей. Не з практичності. Просто я ніколи не була досить сильною, успадкувавши від матері не лише колір очей, а й паскудне здоров’я. Довелося пристосовуватися.

Нарешті, дійшовши до головного виходу, я побачила його.

Мирон стояв до мене напівбоком і з кимось розмовляв. Я відразу його впізнала: високий, засмаглий, з темним ідеальним волоссям, ніби щойно з барбершопу, й міцною статурою, вбраний у дорогий костюм.

Він анітрохи не змінився.

Розмовляючи телефоном, Мирон не відразу помітив мене, тож я підійшла ближче, й встигла почути частину його розмови:

— Мені байдуже як ви це зробите. Ця інформація має бути в мене до понеділка.

Голос чоловіка був загрозливо-спокійний, ніби в якогось кіношного злодія. Мене від нього аж дрижаки пробирали.

І треба ж було Артуру з усіх людей на планеті працювати саме на нього! Ба більше — відправити його зустріти свою єдину сестру!

Погляд його крижаних темних очей ковзнув по мені, вивчаючи, й змушуючи ніяковіти, а тоді зупинився на моєму обличчі. Чомусь мені здалося, що він знає, про що я думаю, від чого я зашарілася ще сильніше.