ПРОЛОГ

Мирон

— Ти що, жартуєш?

Я підняв погляд на Артура, що сидів навпроти й пив каву з паперового стакана. Останнім часом він майже не з’являвся в офісі, віддаючи перевагу віддаленій роботі. Це можна було цілком зрозуміти, враховуючи, що він побрався лише місяць тому.

Що я не міг зрозуміти, це якого біса з мене намагаються зробити няньку для його молодшої сестри, що незабаром мала повернутися у місто після навчання в Києві.

— Це ненадовго, — запевняв він, чи то не помічаючи, чи то ігноруючи моє роздратування, — Лише на літо.

— І я маю погодитися, бо?..

— Їй однаково потрібна буде робота ці три місяці, перш ніж вона поїде за кордон.

— В мене.

— Я не довірю свою єдину сестру якомусь виродку.

Я криво всміхнувся. Артур був про мене надто гарної думки.

— До того ж, хіба твоя помічниця не збирається піти в декрет на наступному тижні? Тобі однаково доведеться шукати їй тимчасову заміну, а Міла розумна та відповідальна. Вона стане тобі у нагоді.

На мить я заплющив очі та потер перенісся.

Минулий я ніколи не потрапив би у таку ситуацію. Бо в минулого мене нікому і на думку б не спало щось просити.

Трясця. Схоже я справді розм’як з тих пір, як в моєму житті з’явився Жданов і його сім’я.

— Гаразд, — зітхнувши, погодився я, — Одне літо. Але, якщо вона не впорається, я її не триматиму. Не ображайся, та мені досить і того головного болю, що вже є. Некомпетентні підлеглі на мене не працюють.

Усмішка Артура поширшала.

— Дивись, ще захочеш її залишити, а вона поїде.

Я похитав головою, та не став його переконувати в протилежному. Нехай думає що собі хоче. Головне аби це не було моєю проблемою.