Глава 12

Фінальна версія документа прийшла в неділю, коли Єва чекала, поки закипить вода. Вона відкрила файл просто на кухні. Сім сторінок. Жодного слова «наречена». Жодного слова «стосунки». У назві було сухе: Угода про конфіденційність та порядок участі у публічних заходах. Артемова сторона внесла три правки. Одну Наталя прийняла, дві відхилила. Після цього вони ще пів години сперечалися не між собою, а юрист із юристом, і Єва отримувала лише короткі повідомлення: Це прибираю.

Потім: Це залишаємо. І нарешті: Можеш підписувати. Єва прочитала все ще раз. Окремі погодження поїздок. Окреме погодження офіційних фотографій. Жодної передачі Lemon Event грошей, замовлень або інших переваг від Vysotsky Hotels. Компенсація лише фактичного часу, який припадав на заздалегідь узгоджені публічні заходи, та пов'язаних витрат.

П'ять днів на комунікаційне завершення домовленості — але без обов'язку продовжувати особисті появи. І абзац, який Наталя додала сама:

Жодне положення цієї угоди не може тлумачитися як згода сторони на фізичний контакт, розкриття інформації про приватне життя або участь у діях, не погоджених нею окремо.

Єва перечитала його вдруге. Підписала електронно. Через сім хвилин прийшов підписаний примірник від Артема. Наталя написала: Тепер хоча б дурниця оформлена грамотно. Єва відповіла: Дякую за підтримку. Завжди будь ласка. Чай за цей час вистиг. О 17:40 Єва стояла перед шафою й думала, що договір був простішим.

Сукню вона вибрала ще в п'ятницю. Це дратувало. Темно-синя, нижче коліна, без блискіток, відкритої спини й будь-чого, що могло виглядати як спроба дуже старанно бути жінкою Артема Висоцького. Принаймні так Єва пояснила собі вибір. Туфлі змінила. Після двох весіль поспіль ноги відмовлялися брати участь у чужому особистому житті на десятисантиметрових підборах.

О 18:31 вона вже їхала в таксі. Артем запропонував забрати її від дому. Єва відмовилась. Він запропонував зустрітися біля ресторану. На цьому вони нарешті знайшли формат, який нікого не дратував. Майже. О 18:43 таксі зупинилося за квартал від ресторану. Артем чекав біля темного седана.

Не в машині. Поруч. Єва розрахувалася й вийшла. Він глянув на неї, потім на таксі, яке поїхало.

— Добрий вечір.

— Добрий.

На ньому був темний костюм, але без краватки. Нічого нового. Просто сьогодні Єва чомусь помітила, що сорочка не біла, а дуже світло-сіра. Артем подивився вниз.

— Ви змінили взуття.

Єва теж подивилася на свої туфлі.

— Порівняно з чим?

Він на секунду розгубився.

— З вечерею фонду.

— Ви пам'ятаєте мої туфлі?

— Ні.

— Щойно прозвучало інакше.

— Ті були вищі.

Єва почекала. Артем зрозумів.

— Я зараз роблю гірше.

— Значно.

Він кивнув.

— Тоді більше не говоритиму про взуття.

Це було хорошим рішенням. Вони пішли до ресторану. На пів дороги Єва згадала:

— Софія знає?

— Так.

— Коли сказали?

— Учора.

— І?

Артем засунув одну руку в кишеню.

— Спочатку подумала, що я жартую.

— Логічно.

— Потім запитала, чому ви погодилися.

— Що ви сказали?

Він повернув до неї голову.

— Що це краще запитати у вас.

Єва сповільнилася.

— Дякую.

— Це сарказм?

— Ні.

Він нічого не сказав. Через кілька метрів Єва сама запитала:

— Вона сердиться?

— На мене.

— Через Вікторію?

— Через багато речей.

— Конкретно зараз?

Артем трохи подумав.

— Їй не подобається, що я втягнув у це людину, яка не має відношення до нашої сім'ї.

Єва глянула на нього.

— Розумно.

— Я теж так сказав.

— І що?

— Стало гірше.

Єва засміялася. Цього разу він теж. Ресторан уже було видно. Біля входу стояли двоє чоловіків із камерами й дівчина з телефоном на стабілізаторі. Ще один фотограф курив трохи осторонь. Єва перестала усміхатися.

— Це через вас?

— Не тільки. Вольський уже всередині.

— Той партнер із Варшави?

— Так.

— Він настільки цікавий?

— Сьогодні оголосили про його новий фонд у Києві.

Єва кивнула. Тобто камери справді могли бути тут і без них. Це чомусь допомогло. Артем зупинився метрів за двадцять від входу.

— Ще можна зайти окремо.

— Тоді навіщо ми сюди прийшли?

— Просто перевіряю.

— Не перевіряйте кожні п'ять хвилин.

— Домовилися.

Він перевів погляд на вхід. Потім простягнув їй руку. Не схопив. Не поклав долоню на спину. Просто залишив між ними. Єва дивилася на неї трохи довше, ніж було потрібно.

— Це зараз треба? — запитала вона.

— Не знаю.

Чесна відповідь. Єва вклала свою долоню в його.

— Тепер уже треба.

Його пальці зімкнулися. Без стискання. Він пішов трохи повільніше, ніж до цього, підлаштовуючись під її крок. Перша камера піднялася майже відразу. Єва почула клацання. Потім друге.

— Артеме!

Він не зупинився.

— Пане Висоцький, одне фото!

Ще один спалах. Єва дивилася на двері. Не на камери. Артем відкрив їх перед нею, але руки не відпустив, поки вони не опинилися всередині. Тільки тоді розтиснув пальці.

— Нормально?

— Так.

— Точно?

Єва подивилася на нього.

— Ви знову перевіряєте.

— Так.

— Нормально.

Цього разу він повірив. Їх провели до окремої зали на другому поверсі. Софія сиділа ближче до вікна й розмовляла з високим сивим чоловіком. Біля неї — лікарка, яку Єва бачила на вечері фонду, і ще одна жінка років п'ятдесяти. За столом уже було шестеро людей. Софія побачила їх першою.

Подивилася на Артема. Потім на Єву. Потім, дуже коротко, на їхні руки. Які вже не були з'єднані.

— Добрий вечір, — сказала вона.

— Добрий вечір.

Софія підвелася й обійняла Єву. Зазвичай. Не надто тепло, не театрально.