Глава 11

Оля не вміла чекати. Єва знала це ще до того, як та сьомий раз за кілька хвилин нахилилася до її монітора.

— Відправила?

— Так.

— І точно прикріпила фінальний кошторис, а не той, де ми ще сперечалися про транспорт?

Єва відкрила «Надіслані» й мовчки показала вкладення.

— Все, — сказала Оля. — Я більше не дивлюся.

За хвилину Данило відповів, що отримав матеріали й повернеться наступного дня після зустрічі з клієнтом.

Оля прочитала через плече.

— От тепер найгірша частина.

— Яка?

— Нічого не можна зробити.

Це було дуже по-олиному. Вона могла працювати дванадцять годин, вирішувати проблему з двома автобусами гостей і шукати о першій ночі чотири однакові вази; чекати рішення іншої людини було значно важче.

— До завтра нічого не зміниться.

— Я знаю.

— Тоді перестань оновлювати пошту.

— Я один раз.

— Шість.

Оля пішла до свого столу.

— Ти рахувала?

— Так.

— Дивна.

Єва вперше за день усміхнулася. До зустрічі з Артемом залишалося три з половиною години. Вона про це не думала. Принаймні наступні одинадцять хвилин. О 18:27 Оля стояла біля дзеркала й уже застібала куртку, коли у двері постукали. Не подзвонили. Саме постукали.

— Відчинено, — сказала вона.

Артем зайшов усередину. Без Ірини, Інги чи людини з папкою. Єва чомусь перевірила. Він був у темних брюках і сорочці без краватки. Піджак тримав у руці. Оля подивилася на нього, потім на Єву.

— Добрий вечір.

— Добрий.

— Я Оля.

— Артем.

— Я знаю.

Після цього вона мовчала секунди три. Для Олі — серйозне досягнення.

— Я піду.

Єва закрила ноутбук.

— Можеш не поспішати.

— Я не поспішаю. Я йду.

— Олю.

— Що?

— Нічого.

— От і добре.

Вона взяла сумку. Біля Артема зупинилася.

— Там мокра стіна, якщо що.

Він озирнувся.

— Бачу.

— Не спирайтеся.

Оля кивнула, задоволена тим, що виконала якийсь обов’язок, про який Єва не знала, й вийшла. Двері зачинилися. Артем подивився на вентилятор біля вікна.

— У вас ремонт?

— Вода зайшла через раму.

— Зробили?

— Роблять.

Він більше нічого не запитав. Це Єва помітила.

— Сідайте.

На столі перед нею лежав один аркуш. Артем сів навпроти. Подивився на нього.

— Це ваші умови?

— Поки питання.

— Їх багато?

— Дев’ять.

— Я думав, буде більше.

— Можу додати.

— Не треба.

Єва взяла ручку.

— Вікторія сказала, що зустрічалася зі мною?

— Сьогодні після обіду.

— Що саме сказала?

Артем сперся передпліччями на стіл.

— Що розповіла вам про Марину. Що зробила це сама. І що якщо я через це на вас розсерджуся, вона перестане зі мною говорити.

— Останнє було?

— Майже.

— Гаразд.

Артем глянув на неї.

— Ви через це написали?

— Частково.

— Вона просила вас?

— Ні.

— Домовились.

Єва відклала ручку.

— Ви дуже часто це говорите.

— Що?

— «Добре».

Він подумав.

— Зрозумів.

— Це майже те саме.

Тепер він усміхнувся. Не сильно. Єва повернула до нього аркуш.

— Перше. Ваших сорока двох днів більше немає.

Він опустив очі до паперу.

— Чому?

— У понеділок було сорок два дні до презентації. Сьогодні четвер.

— Тридцять дев’ять.

— Саме так. Я заднім числом вашою нареченою не буду.

— Не пропонував.

— Добре.

Артем підняв на неї очі. Єва зрозуміла, що сама щойно це сказала.

— Мовчіть.

Він мовчав. Занадто слухняно.

— Друге. Понеділкова заява залишається правдою.

— Так.

— Не «ми приховували заручини». Не «журналісти все правильно знали, але ми не були готові». На момент заяви заручин не було.

— Згоден.

— І стосунків теж.

Він затримався з відповіддю.

— Якщо ми говоримо про реальні — так.

— Інших у понеділок теж не було.

— Так.

— Значить, ніякої вигаданої історії про те, що ми місяцями таємно зустрічалися.

— А що тоді говорити?

— Правду настільки, наскільки вона нам підходить. Познайомилися через роботу. Після всього цього почали більше спілкуватися.

— Це правда.

— Поки так.

— А заручини?

— Не завтра.

— Єво…

— Ви серйозно хотіли після понеділкового «заручин немає» у п’ятницю показати мені каблучку?

Він трохи відсунувся.

— Не у п’ятницю.

— У суботу?

— Я не визначив день.

— Чудово.

Він провів долонею по столу, ніби збирав невидимі крихти.

— Що ви пропонуєте?

— Якщо взагалі це робимо — спочатку ми просто не заперечуємо, що почали бачитися.

— Почали коли?

— Після понеділка.

— За три дні?

— Люди інколи починають зустрічатися за три дні.

— Іноді навіть заручаються.

— Не допомагайте собі.

Він відкинувся на стілець.

— Добре.

Цього разу вона нічого не сказала.

— Ніякого пресрелізу про кохання, — продовжила Єва. — Ніякої фотосесії. Якщо нас бачать разом — бачать. Якщо запитують через кілька днів, ви можете сказати, що так, ми зустрічаємося.

— А ви?

— Те саме.

— І скільки так?

— Не знаю. Тиждень. Десять днів. Поки заручини не перестануть виглядати так, ніби ви купили каблучку дорогою з переговорної.

Артем мовчки дивився на неї.

— Що?

— Нічого.

— Ні. Що?

— Ви вже плануєте краще за мене.

— У мене така робота.

Вона відразу повернулася до аркуша.

— Третє. Інга знає все до того, як ми щось робимо.

— Вона вже знає.

— Що ми знову говоримо?

— Ні.

— Значить, не все.

— Сьогодні скажу.