Глава 10

Власник приміщення прийшов об одинадцятій двадцять. Майстер — ні. Єва зрозуміла це ще до того, як Петро Іванович зняв куртку.

— А де людина, яка мала подивитися стіну?

— Буде.

— Коли?

— Я з ним говорив.

— Коли буде?

Петро Іванович подивився на мокру пляму. Наче бачив її вперше.

— Завтра зранку.

Оля за своїм столом тихо фиркнула. Єва не обернулася.

— Сьогодні теж було завтра зранку.

— Єво, ну я ж не можу його сюди прив’язати.

— Можете дати номер. Я сама домовлюся.

— Та він прийде.

Петро Іванович був непоганим орендодавцем. Саме це дратувало найбільше. Якби він кричав, зникав на місяці або вимагав гроші готівкою без документів, Єва давно б переїхала. Натомість він шість років міняв лампочки у коридорі, дозволив їй перефарбувати стіни й одного разу власноруч лагодив дверний доводчик. Але слово «прийде» в нього могло означати будь-який день календаря.

— Ви хотіли поговорити про оренду, — нагадала Єва.

— Хотів.

Він сів навпроти її столу. Єва теж сіла. Оля перестала стукати клавішами.

— Працюй, — сказала Єва.

— Я працюю.

Клавіатура одразу застукала знову. Петро Іванович дістав окуляри.

— У нас договір до кінця вересня.

— Знаю.

— Я його продовжу.

Єва трохи розслабилася.

— Але ціна буде інша.

Оля знову перестала друкувати. Цього разу Єва нічого не сказала.

— Наскільки?

Петро Іванович назвав цифру. Єва подумала, що не розчула.

— За це приміщення?

Він зітхнув.

— За це приміщення.

Єва подивилася на пляму.

— З водою в стіні.

— Воду зробимо.

— За ці гроші вона має сама вибачатися.

Оля кашлянула в кулак. Петро Іванович усміхнувся.

— Я розумію.

— Не схоже.

— Подивись, що зараз коштують офіси в районі.

— Я подивлюся.

— Подивись.

Тон у нього був не погрозливий. Це теж було погано. Якби цифра була взята зі стелі, він би торгувався ще до того, як Єва відкрила рот.

— Чому так багато?

— Перший поверх. Окремий вхід. Парковка. У вас склад тут же.

— І грибок майже тут же.

— Це не грибок.

— Я рада за нас усіх.

Петро Іванович потер окуляри краєм сорочки.

— Є ще варіант.

— У сусідньому блоці звільняються дві кімнати.

— Де бухгалтерія була?

— Так.

— Там немає окремого входу.

— Зате разом буде майже сто квадратів.

Оля вже не прикидалася, що працює. Єва теж це уявила. Їхня теперішня кімната, маленька кухня, склад за перегородкою — і ще дві сусідні. Маша перестала б збирати композиції на одному столі з ноутбуками. Оля отримала б нормальне місце для зустрічей. Не треба було б возити частину декору в гараж до її батька.

— Скільки?

Петро Іванович назвав іншу суму. Єва відкинулася на стільці.

— Ви прийшли мене добити.

— Там треба ремонт.

— Це я бачу навіть звідси.

— Я дам два місяці дешевше.

— Наскільки дешевше?

Він назвав. Оля видала короткий звук. Єва глянула на неї.

— Вибач.

— Дуже допомагаєш.

Петро Іванович усміхнувся.

— Подумайте.

— До коли?

— До четверга. У п’ятницю дивитимуться інші.

— Інші вже є?

— Є.

Єва йому повірила.

Він підвівся. Біля дверей озирнувся на відро.

— І майстер завтра буде.

— Якщо не буде, я викличу свого й відніму з оренди.

Петро Іванович уже відкрив двері.

— Спочатку подзвони.

— Спочатку нехай прийде.

Він махнув рукою й пішов. Двері зачинилися. Оля почекала секунду.

— Сто квадратів.

— Ні.

— Я нічого не сказала.

— У тебе обличчя сказало.

— Маша там може працювати.

— Ні.

— І маленьку переговорку зробити.

— Олю.

— Все.

Вона повернулася до монітора. Єва відкрила сайт з оголошеннями про оренду. Через десять хвилин зрозуміла, що Петро Іванович не дуже збрехав. Через двадцять — що збрехав усе-таки трохи. Через пів години в неї було відкрито дев’ять варіантів, із яких два були підвалами, один виявився другим поверхом без ліфта, а в іншому словосполучення «зручне паркування» означало три місця на весь бізнес-центр.

— Цей, — сказала Оля.

Єва навіть не спитала, звідки вона дивиться.

— Який?

Оля підійшла й ткнула пальцем у фотографію. Світле приміщення на сто дванадцять квадратів. Окремий вхід. Невеликий зал. Дві кімнати. Комора.

— Далеко.

— На дві зупинки.

— Для тебе.

— Для тебе три.

— Для клієнтів незручно.

— Зате гарне.

— Ціна.

Оля подивилася на ціну.

— А.

— От.

Вона повернулася на своє місце. Єва закрила вкладку. Не тому, що варіант був поганий. Навпаки. Саме такий офіс вона хотіла приблизно два роки. Не дизайнерський простір із латунними ручками й кавою за триста гривень. Просто місце, де можна одночасно показувати клієнтам декор і не просити їх посунути коробку з подовжувачами.

Телефон засвітився. Артем. Єва не відкрила одразу. Оля побачила ім’я. Нічого не сказала. За це їй сьогодні можна було видати премію. Єва прочитала. Офіційну відповідь уже розіслали. У матеріалі про тендер Lemon Event згадувати не будуть. Інга попросила передати. Через хвилину ще одне: І це справді не привід повернутися до ранкової розмови.

Єва посміхнулася. Зовсім трохи. Написала: Передайте Інзі дякую. Подумала й додала: За обидва рішення. Відповіді довго не було. Потім: Друге було її улюбленим. Єва поклала телефон.

— Він? — запитала Оля.

— Ти трималася майже три хвилини.

— Я росту.

— Працюй.

Оля послухалася. О 13:40 прийшла Маша. З двома відрами зелені й абсолютно незацікавленим обличчям людини, яку вже попередили про мокру стіну.

— Куди?

— Не до тієї стіни, — сказала Єва.