Глава 8

Коли перші гості пішли до бальної зали, Єва дивилася не на них, а на столи. За останні пів години вона перевірила їх тричі. На восьмому пересадили літню тітку Андрія подалі від кондиціонера. На третьому з’явилася подруга замість хлопця двоюрідної сестри Яни. На одинадцятому хтось уже встиг переставити свою картку ближче до вікна, і Оля тихо повернула її назад.

Свічки горіли. Троянди пережили ранок. Конструкція стояла. Це вже було багато.

— Єво.

Михайло підійшов із планшетом.

— Кухня питає, залишаємо першу подачу на сімнадцять двадцять?

— Так. Молодята де?

— Фотограф їх веде.

Єва глянула на годинник.

— Якщо до п’ятої не прийдуть, напиши.

— Добре.

Він уже відійшов, але повернувся.

— І торт нормально стоїть.

— Я не питала.

— Ти дивилась у бік кухні чотири рази.

— Я дивилась на двері.

— Звичайно.

Михайло пішов. Єва вирішила, що сьогодні всі навколо стали надто спостережливими. Оля стояла біля welcome-table й щось показувала гостеві на схемі залу. Коли той відійшов, вона зловила погляд Єви й підняла телефон. Потім зробила дивне обличчя. Єва похитала головою. Не зараз. Оля підняла телефон ще вище.

Єва знову похитала. Оля написала. Телефон у кишені завібрував. Тобі треба це побачити. Єва відповіла: Якщо ніхто не помер — після першої подачі. Три крапки з’явилися майже відразу. Ніхто. Потім: Але ти трохи заручена. Єва прочитала вдруге. Підняла голову. Оля вже дивилася на неї. Єва показала пальцем на службові двері.

Через хвилину вони стояли в коридорі.

— Давай.

Оля простягнула телефон. На екрані був допис із якогось світського телеграм-каналу, який Єва знала лише тому, що Яна кілька разів скидала їй звідти фотографії чужих весіль. Велике фото. Учорашня вечеря фонду. Софія стояла біля першого столу. Поруч — Артем. А трохи далі, майже в профіль, Єва щось говорила Михайлу.

— І де тут я заручена?

— Гортай.

Наступне фото було гірше. Артем стояв біля вікна навпроти Єви. Момент вона пам’ятала. Вони говорили про консультацію. На фотографії це виглядало зовсім не так. Він нахилився трохи вперед, бо в залі грала музика. Єва дивилася на нього. Позаду все розмилося.

— Це просто двоє людей розмовляють.

— Я теж так думаю.

— Тоді що?

— Текст.

Єва прочитала. Спочатку про благодійний вечір. Про фонд. Про зібрану суму. Потім абзац:

Особливу увагу гостей привернув новий власник «Верони» Артем Висоцький, який більшу частину вечора провів у компанії невідомої брюнетки. За словами наших джерел, останнім часом бізнесмен уникає запитань про особисте життя.

Нижче:

Нагадаємо, раніше Висоцькому приписували роман із Вікторією Кравець, донькою девелопера Олександра Кравця, однак учора вони поводилися виключно як давні друзі.

І ще:

Чи означає поява нової супутниці, що один із найзакритіших холостяків готельного бізнесу нарешті визначився, — покаже час.

Єва повернула телефон Олі.

— Де заручена?

— У коментарях.

— Навіщо ти читала коментарі?

— Бо я хороша подруга.

— Ти моя працівниця.

— Одне іншому не заважає.

Єва простягнула руку. Оля віддала телефон назад. Коментарів було багато. Більшість — звичайне сміття. Хтось обговорював сукню Софії. Хтось Вікторію. Хтось писав, що Артем «нарешті знайшов нормальну». Єва прокрутила. Побачила фотографію зі свого профілю агенції. Зупинилася.

— О.

— От.

Хтось уже впізнав її. Це Єва Левченко, Lemon Event. Вона організовує весілля у «Вероні». Наступний коментар: Кажуть, не тільки організовує ;) Єва віддала телефон.

— Все?

Оля дивилася на неї.

— Ти якась дуже спокійна.

— А що мені робити?

— Не знаю.

— Я теж.

Вона відчинила двері в зал. Оля пішла за нею.

— Але це ж…

— Олю.

— Я мовчу.

— Ні. Скажи.

Та трохи сповільнилася.

— Якщо це розійдеться, люди подумають, що ти отримала цей їхній новий проєкт через нього.

Єва зупинилася. Оце вже було не смішно.

— Я його не отримала.

— Я знаю.

— І навіть не погодилась.

— Я теж знаю.

Єва подивилася на зал. За сусіднім столом гість уже фотографував квіти.

— Хто ще це бачив?

— Не знаю. Там публічний канал.

— Ірина?

— Я їй не скидала.

Єва дістала свій телефон. Від Артема нічого. Від Ірини — теж.

— Не треба зараз, — сказала Оля.

Єва підняла очі.

— Що?

— Писати йому.

— Я не збиралась.

Єва засунула телефон назад у кишеню.

— І припини дивитися на мене так.

— Як?

— Наче зараз щось станеться.

Оля подивилася за її плече.

— Уже.

Єва озирнулася. Яна й Андрій заходили до зали. Без ведучого. Без музики для «урочистого входу». Просто разом із двома друзями, яких зустріли в коридорі. Кілька гостей почали плескати. Потім підхопили інші. Яна відразу почервоніла й сказала Андрію щось, чого Єва не почула. Той засміявся.

— Пішли, — сказала Єва.

Робота була хорошою річчю. Особливо коли не хотілося думати. О 17:26 перші тарілки вже стояли на столах. Єва вперше за день сіла. Не в залі — в службовому коридорі, на складеному стільці біля дверей кухні. Оля принесла їй тарілку.

— Їж.

— Що це?

— Їжа.

— Я бачу.

— Тоді навіщо питаєш?

На тарілці була риба, картопля й щось зелене. Єва взяла виделку.

— Звідки?

— Михайло.

— Це гостьове?

— Ні. Він сказав, якщо ти знову до десятої вечора житимеш на каві, будеш його проблемою.

Єва відкусила шматок картоплі.

— Передай, що я вдячна.

— Сама передаси.

Оля сіла навпроти на пластиковий ящик. Кілька секунд мовчала. Це вже було підозріло.

— Ну?

— Що?

— Кажи.

— Я нічого.