Глава 7

За пів години до приїзду перших весільних гостей із ліфта вийшли дев’ять чоловіків з однаковими синіми бейджами. За ними — ще шестеро.

— Це не наші, — сказала Оля.

— Я бачу.

На бейджах було написано назву фармацевтичної компанії. «Атлас». Renaissance. Їхня презентація мала закінчитися о першій. Єва глянула на телефон. 14:18. У холі вже сиділи дві Янині тітки, які приїхали на сорок хвилин раніше, і дідусь Андрія. Біля стійки реєстрації Оля щойно поставила табличку з іменами молодят.

Наступний ліфт відкрився. Ще бейджі.

— Олю, забери табличку трохи правіше.

— Куди?

— До вікна. І попроси дівчат із welcome не ставити шампанське, поки ці не вийдуть.

Оля взяла табличку.

— Вони тут надовго?

— Зараз дізнаюсь.

Єва знайшла Михайла біля дверей ресторану. Він уже говорив по рації.

— …так, бачу. Відкрийте їм другий вихід. Ні, не службовий. Бічний у холі.

Побачив Єву.

— Їх затримали на двадцять хвилин.

— У мене гості з пів на третю.

— Знаю.

— Частина вже тут.

— Теж бачу.

Він говорив спокійно, але швидше, ніж зазвичай. З боку конференц-залів з’явилася ще одна група. Посеред неї Єва побачила Максима. Він ішов поруч із сивим чоловіком, слухав його й час від часу кивав. Побачив Єву, але тільки підняв руку. Не підійшов. Добре. Михайло закінчив розмову по рації.

— П’ять хвилин. Охорона відкриває вихід на терасу, звідти їх проведуть до парковки.

— А таксі?

— Перенесемо точку посадки на дальній в’їзд.

Єва повернулася до своїх. Біля таблички вже стояв батько Яни. Сергій Миколайович був у костюмі без краватки й тримав у руках маленький паперовий пакет.

— Доброго дня.

— Доброго. Я шукаю доньку.

— Вона ще в кімнаті.

— Мене пустять?

Єва подумала.

— Зараз уточню.

Він кивнув. Не пішов. Єва вже збиралася написати Яні, коли чоловік сказав:

— Вона вам розповіла?

Єва підняла очі.

— Про що саме?

— Значить, розповіла.

Він усміхнувся, але якось невесело.

— Про те, що я сьогодні не поведу її.

Ось воно.

— Так.

Сергій Миколайович подивився на пакет.

— Нормально.

Єва не сказала, що він зовсім не виглядає нормально.

— Вона сама вам сказала?

— О дев’ятій ранку.

— І?

— А що — і?

Він нарешті глянув на неї.

— Я її батько. Не прикордонник.

Після паузи додав:

— Правда, хвилин десять поводився як прикордонник.

Єва посміхнулася.

— Вона теж нервувала.

— Знаю.

Він стиснув пакет пальцями.

— Я просто двадцять дев’ять років думав, що це моя робота.

Єва не одразу зрозуміла.

— Провести її?

— Так.

З боку ліфтів пройшла чергова група людей із бейджами. Тепер вони вже прямували до відкритих дверей тераси, не затримуючись у холі. Сергій Миколайович простежив за ними.

— Дурня якась.

— Не обов’язково.

— Ні, дурня. Я ж не віддаю її Андрію. Вона з ним уже п’ять років живе.

Єва нічого не сказала.

— Але все одно хотілося.

Оце вже звучало чесніше.

— Вона знає?

— Тепер знає.

— І що сказала?

Він показав пакет.

— Оце дала.

Єва заглянула. Усередині лежала маленька фоторамка. Він дістав її. На фотографії Яні було років шість. Вона сиділа в нього на плечах, у величезній білій панамі, й тримала в руці щось схоже на морозиво. На звороті рамки чорним маркером було написано:

Тату, ти мене вже всюди водив. Сьогодні я сама. Не сердься.

Єва прочитала вдруге.

— Вона це зранку зробила?

— Принтер у них удома. Андрій привіз.

Він прибрав рамку назад.

— От і як на неї сердитися?

— Можна спробувати.

— Я пробував.

— Не вийшло?

— Мати її зараз пробує краще.

Єва насторожилася.

— Лариса Володимирівна?

— Там.

Він кивнув нагору.

— Уже хвилин двадцять.

— Через церемонію?

— Через усе.

Звичайно. Єва дістала телефон. Повідомлень від Яни не було. Це могло означати або що все нормально, або що телефон уже лежить десь під косметикою і вона фізично не може до нього дістатися.

— Я піднімусь.

Сергій Миколайович зупинив її.

— Не треба.

— Чому?

— Вони не сваряться.

— Ви впевнені?

— Я там був.

— Мене вигнали.

Єва трохи розслабилася.

— Тоді справді не треба.

— От і я думаю.

До входу підійшли нові гості. Цього разу весільні. Єва впізнала їх за відсутністю бейджів і величезним букетом.

— Мені треба працювати.

— Ідіть.

Сергій Миколайович уже відійшов, коли Єва покликала:

— А пакет?

— Що?

— Яна його вам подарувала. Не загубіть.

Він подивився на пакет так, ніби тільки зараз згадав, що досі тримає його в руці.

— Точно.

І обережно притиснув до боку. О 14:32 корпоративних гостей у холі майже не залишилося. Максим стояв біля виходу й прощався з останніми двома клієнтами. Весільні приїжджали швидше. Оля поставила welcome-table назад на заплановане місце. Дівчата розливали шампанське. Хтось уже запитав, де туалет, хтось — чи можна залишити подарунок, а літня жінка з боку Андрія вимагала знайти стілець «не під кондиціонером».

Усе було нормально. Саме так виглядало нормально за двадцять вісім хвилин до церемонії. Єва перевірила телефон. Фотограф: готовий. Ведучий церемонії: на місці. Музика: перевірена. Андрій: у кімнаті на іншому боці поверху. Яна: готова майже повністю. Обручки: у Андрія. Єва спеціально перепитала. Він навіть показав кишеню.

Не коробочку. Тільки кишеню. Вистачить.

— Єво.

Вона озирнулася. Максим підійшов уже без клієнтів.

— У вас зараз початок?

— О третій.

— Тоді я швидко.