Глава 6

Службова перепустка не спрацювала з першого разу. І з другого теж. На зчитувачі знову загорівся червоний вогник.

— Чудово.

Охоронець за склом упізнав її й натиснув кнопку.

— Доброго ранку.

— Доброго. Перепустка померла.

— Учора міняли систему. Дайте.

Єва просунула картку у віконце. Поки він щось перевіряв у комп’ютері, вона відкрила нічні повідомлення. О 20:43 Маша написала: Приїхали. О 21:06:

Нормальні. Дві зламані, решта ок. Я їх залишила в холоді. Не дзвони. Я додому.

Єва поставила на другому повідомленні сердечко ще вночі й не подзвонила. Це було майже проявом сили волі.

— Спробуйте тепер.

Охоронець повернув перепустку. Цього разу двері відчинилися. У службовому коридорі пахло кавою, мийним засобом і свіжим хлібом із кухні. Назустріч проїхав візок із білизною. Двоє кухарів курили біля відчинених дверей на рампу й припинили розмову, коли вона проходила повз. Єва дістала складений аркуш із кишені сумки.

Телефон був зручніший, поки не починав дзвонити. На папері вона вчора ввечері написала все, що треба було перевірити до восьмої тридцять. Бальна. Церемонія. Кімната Яни. Квіти. Світло. Картки. Торт — 11:00.

Обручки — АНДРІЙ. НЕ МОЯ ПРОБЛЕМА.

Останнє вона підкреслила двічі. У бальній залі було темно. Єва ввімкнула тільки робоче світло й кілька секунд постояла біля дверей. Учора тут залишилися коробки, рулони пакувального паперу, складені драбини й наполовину готова флористика. Тепер майже все прибрали. Конструкція над столом молодят була чиста, зелень закріплена, дроти сховані.

Вона підійшла ближче. Праву сторону Маша все-таки не підняла. І мала рацію. Єва нічого не чіпала. На столі лежала записка, написана її почерком:

НЕ СТАВИТИ СВІЧКИ ДО ФІНАЛЬНОЇ ПЕРЕВІРКИ СКАТЕРТИН.

Вона не пам’ятала, коли це написала. Поставила галочку навпроти бальної. У кімнаті Яни крісло вже переставили від кондиціонера до вікна. На столику стояла нова упаковка води, серветки, кілька чашок. Парова станція була вимкнена з розетки. Єва ввімкнула світло біля дзеркала. Одна лампа мигнула. Вимкнула. Увімкнула ще раз.

Мигнула знову. Вона сфотографувала й відправила Ірині:

У кімнаті нареченої лампа біля правого дзеркала. Можна когось до 8:30?

Відповідь прийшла за хвилину. Так. Поставила ще одну галочку. Коли Єва вийшла назад у службовий коридор, прохід до вантажного ліфта був наполовину заставлений чорними кофрами. На одному великими білими літерами було написано:

RENAISSANCE EVENT

Єва зупинилася. Отже, сьогодні вони теж працювали тут. На найближчому кофрі лежав заламінований лист із назвою залу.

ATLAS — 10:00

Не її поверх. Не її проблема. Єва обійшла обладнання.

— Лідо, не став сюди, проїзд потрібен.

Голос був знайомий. Вона озирнулася. Максим Руденко йшов від рампи, тримаючи телефон біля вуха. На ньому були джинси, світла сорочка й старі білі кросівки. Не зовсім таким Єва пам’ятала його з вечірки пів року тому, де він був у костюмі й пояснював комусь біля бару, чому великі клієнти не працюють із маленькими агенціями.

— Ні, я не тобі, — сказав він у телефон. — Секунду.

Прикрив мікрофон долонею й звернувся до хлопця біля кофрів:

— Ці два в «Атлас». Решту поки на рампі. Коридор не забивайте, тут сьогодні весілля.

Побачив Єву. На обличчі спочатку було впізнавання, потім здивування.

— Привіт.

— Привіт.

Максим ще кілька секунд слухав телефон.

— Так. Я тут. Давай за п’ять хвилин.

Відключився.

— Твоє весілля?

— Моє.

Він глянув у бік бальної зали.

— Велике?

— Двісті сорок.

— Нормально.

Максим підняв один із кабелів, який випав із відкритого кофра, поклав назад і зачинив кришку.

— Ви давно тут працюєте?

— Четвертий місяць.

— Я тебе не бачив.

— Я тебе теж.

— Я рідко сам приїжджаю на монтаж.

Він сказав це без гордості. Ніби просто факт.

— Що у вас?

— Фарма. Сто двадцять людей, презентація, потім обід. Нудно.

З рампи крикнули:

— Максиме!

Він обернувся.

— Що?

— Другий екран теж веземо?

— Який другий?

— Запасний.

— Ні. Залиш у машині. Якщо перший помре, тоді будемо героїчно бігати.

Хлопець засміявся й зник за дверима. Максим знову подивився на Єву.

— Як тобі нові?

Питання було поставлене так, наче вони обоє знали, про кого мова.

— Хто?

— Висоцькі.

Єва знизала плечима.

— Працюють.

— Уже зрозуміла.

Він глянув на годинник.

— Нас учора змусили заново подати технічні паспорти на половину обладнання.

— Нас теж перевіряли по підвісу.

— Це я чув.

Єва не запитала звідки. У готелі подібні речі жили власним життям. До обіду про них знала кухня. Максим сперся рукою об ручку кофра.

— Вони зараз усе перекопують. Зали, пакети, підрядників.

— Їхній готель.

— Тепер їхній.

У слові «тепер» щось було. Єва подивилася на нього уважніше. Максим помітив.

— Що?

— Нічого.

— Ти теж так почала?

— Як?

— Нічого не казати, коли є що.

Єва не відповіла. Максим усміхнувся сам до себе.

— Ірина вже підходила до тебе?

Оце було цікавіше.

— З чим?

— Не знаю. Вони всіх про щось питають.

— Тоді навіщо питаєш?

— Бо ти тут о сьомій ранку.

— У мене весілля.

— Точно.

Він кивнув. Не повірив чи просто відступив — Єва не зрозуміла.

— У вас контракт ще довго? — запитала вона.

Максим затримав погляд на ній. Ледь помітно.

— До кінця вересня.

Шість тижнів.

— А далі?

— А далі жовтень.

Єва посміхнулася.

— Зрозуміло.

— Що саме?

— Нічого.

Цього разу засміявся він.

— Добре.

З рампи знову покликали. Максим не відреагував одразу.