Глава 4

О 7:47 Єва стояла перед зачиненими дверима ресторану й читала повідомлення від Олі. Я вже в бальній. Маша запізнюється хвилин на двадцять. Не нервуй. Єва написала: Я не нервую. Подумала й стерла. Добре. Я буду о 8:15.

Ірина надіслала документи по малому залу о 23:18: план поверху, стару експлікацію, кілька фотографій до ремонту. Єва відкрила їх уже зранку, поки чистила зуби. Колись там був окремий ресторанний кабінет на сорок місць, потім його використовували для сніданків приватних груп, а останній рік — переважно як склад дорогих стільців.

Двері ресторану відчинилися зсередини. Артем був без піджака, з паперовим стаканом у руці.

— Ви рано.

Єва подивилася на час.

— На три хвилини.

Він теж глянув на годинник.

— Точно.

І відійшов, пропускаючи її. Малий зал був за рестораном. На фотографіях він здавався темнішим. Наживо — просто занедбаним: два високі вікна, світлий паркет, колона майже посередині й складені вздовж стіни столи. Єва поставила сумку на один зі стільців.

— Світло ввімкнете?

Артем натиснув вимикач. Стало гірше. Стельові лампи дали рівне біле світло, від якого зал одразу став схожим на кімнату для семінарів. Єва повільно обійшла його по периметру. З ресторану сюди вели широкі двостулкові двері. Друга, непримітна, була в дальньому кутку.

— Це куди?

— Службовий коридор. Далі кухня.

Єва відчинила двері. Коридор був вузький, але вільний. Ліворуч — кухня, праворуч — вихід до вантажного ліфта. Вона вийшла туди, подивилася на двері ліфта й повернулася.

— Оце добре.

— Ліфт?

— Те, що гість не має бачити, як йому несуть стіл.

Артем поставив каву на підвіконня.

— Ірина казала, ви будете дивитися на колону.

— На колону я вже подивилася. Вона нікуди не дінеться.

— Її хотіли прибрати.

Єва повернулася до нього.

— Хто?

— Дизайнер.

— А інженер?

— Сказав приблизно те саме, що зараз ви, тільки довше.

Єва підійшла до колони. Вона справді стояла невдало, якщо уявляти класичний прямокутний зал зі сценою в одному кінці.

— А ви що тут хочете?

— Події.

— Які?

— Невеликі.

— Це не відповідь.

Артем трохи помовчав.

— Добре. Приватні вечері. Переговори. Дні народження. Невеликі весілля. Презентації. До п’ятдесяти людей.

— Це п’ять різних залів.

— У нас один.

Єва обійшла колону ще раз.

— Тоді не треба робити його однаковим для всіх.

Він не відповів.

— Якщо поставите стаціонарну сцену, втратите половину варіантів розсадки. Якщо зашиєте колону декоративною конструкцією, вона стане вдвічі товща і всі однаково бачитимуть, що це колона. Краще залишити її в спокої.

— Переконливо.

— Я ще не переконую.

Єва підійшла до вікна. Внизу відкривали літню терасу ресторану. Офіціант тягнув по підлозі важку кашпо й час від часу зупинявся, щоб перехопити його зручніше.

— Тут можна зробити хороший приватний зал, — сказала вона. — Але якщо ви хочете продавати його як весільний, треба вирішити, де люди фотографуються, куди ставлять торт, де музика і що відбувається, коли сорок гостей одночасно встають.

Артем узяв зі столу складений план. На полях уже були помітки. Єва глянула на нього.

— Ви це вчора дивилися?

— Так.

— Після вечері?

— Частково.

— Ви завжди так швидко беретеся за нові приміщення?

— Воно не нове. Просто раніше до нього ніхто не доходив.

Він розгорнув план на столі.

— Через шість тижнів ми презентуємо оновлену «Верону». До того часу я хочу розуміти, що ми продаємо корпоративним і приватним клієнтам. Не тільки номери.

Єва провела пальцем по схемі. Шість тижнів. Термін був короткий, але не божевільний.

— Тому вам знадобився мій договір?

Артем підняв голову. Питання не застало його зненацька.

— Софія сказала?

— Так.

Він зітхнув, зовсім трохи.

— Я просив Ірину рамкову угоду вашої агенції з готелем. Не ваші договори з клієнтами.

— Навіщо?

— Хотів перевірити, чи там немає ексклюзивності або обмежень на окремі замовлення від готелю.

Єва зачекала. Він, схоже, зрозумів.

— Я хочу запропонувати вам проєкт.

— Який?

— До презентації пройти наші event-простори як зовнішній консультант. Не з боку готелю. З боку людини, яка потім має пояснювати клієнту, чому він повинен заплатити за цей зал.

Єва глянула на білу колону.

— Поки що я б не пояснила.

— Саме тому ви тут.

Вона перевела погляд на Артема. Він сказав це без усмішки. Не комплімент. Не спроба сподобатися. Схоже, він справді мав на увазі роботу.

— У мене своя агенція.

— Я знаю.

— І весілля в суботу.

— Я теж знаю.

— І ще чотири події цього місяця.

— Цього я не знав.

— Тепер знаєте.

Артем сперся долонями об край столу.

— Тоді подивіться графік. Якщо не можете — скажете ні.

Це прозвучало настільки просто, що Єва мимоволі подивилася на нього уважніше.

— І все?

— А що ще має бути?

— Не знаю. Ви вчора попросили знайти мій договір до того, як запитали мене.

Він трохи насупився.

— Це вас образило?

— Ні.

— Тоді що?

Єва подумала, як сформулювати.

— Я не люблю, коли про мою роботу вже щось вирішують у кімнаті, де мене немає.

Артем не відповів одразу. І цього разу пауза не була незручною.

— Добре, — сказав він. — Це справедливо.

Єва похитала головою.

— Ви вдруге кажете «справедливо», коли маєте на увазі «зрозуміло».

Він подивився на неї.

— Можливо.

На цьому вони й зупинилися. Без дотепної відповіді. Без усмішки, яку треба було трактувати. Єва знову нахилилася над планом.

— Давайте двері поміряємо.

— Навіщо?

— Бо якщо через них не проходить те, що ви захочете поставити всередині, у нас буде дуже красивий зал для порожніх столів.