Бос на одну ніч

Розділ 17. Операція «Евакуація», або Як викрасти наречену на очах у бухгалтерії

Виписка з медпункту холдингу більше нагадує спецоперацію з вивезення перших осіб держави. Данило не дозволяє мені навіть торкнутися моєї сумки. Він просто закидає її пасок собі на плече (величезний мільйонер із крихітною сумочкою в паєтках — це видовище на мільйон доларів), бере мене під лікоть і впевнено веде коридором аналітичного відділу.

Біля мого робочого столу на нас уже чекає Машка. Її очі нагадують дві ідеально круглі новорічні кульки, а в руках вона судорожно стискає блокнот, ніби збирається захищатися ним від нашого суворого генерального.

— Данило Андрійовичу… я… я можу забрати її папери! — заїкається подруга, переводячи погляд із мого червоного обличчя на серйозного Корсака.

— Не потрібно, Маріє, — Данило навіть не зупиняється. Він спокійно відкриває шухляду мого столу, згрібає в оберемок мій улюблений кактус у рожевому горщику, пачку скріпок та запасну шоколадку. — Катерина Василівна тут більше не працює. Завтра відділ кадрів відкриє вакансію на її місце. 🎄✨

— Як… як звільнена?! — Машка розгублено дивиться на нас, вдаючи повний шок (хоча я-то знаю, що вона вже прокрутила в голові сценарій нашого весілля). — Але ж так не можна! Вагітних же… ой!

Машка миттєво затискає рот долонею, розуміючи, що бовкнула зайвого про наш секрет у вбиральні.

Данило раптом зупиняється. Весь наш кабінет, включаючи трьох дівчат із маркетингу, які знову прилипли носами до скляної перегородки, затамовує подих. Наш владний бос повільно повертається до Машки, і на його обличчі з’являється шалено приваблива, зухвала посмішка:

— Вона не звільнена, Маріє. Вона переведена на посаду головного інспектора мого життя. З необмеженим бюджетом на мандарини та томатний сік. А тепер, якщо ви дозволите, у нас терміновий переїзд.

Колеги за нашими спинами синхронно видають колективне «О-о-о-о-х!», а Алка з маркетингу взагалі ледь не падає зі свого стільця від такого романтичного вибуху.

Данило підхоплює мене під талію, і вже за п'ять хвилин ми застрибуємо в його гігантський чорний «Рендж Ровер». На задньому сидінні джипа вже лежить величезний, просто королівський кошик із найстиглішими мандаринами, коробка солоних огірків та три пляшки елітного томатного соку.

— Ти коли встиг це все замовити?! — я сміюся, розвалюючись на м'якому шкіряному сидінні й моментально хапаючи перший мандарин.

— Поки лікар виписував тобі довідку, пташко, — Данило запускає двигун, і машина м'яко рушає крізь січневу завірюху. Він кокетливо коситься на мене своїми темними очима. — Я ж казав, що я ефективний керівник. А тепер ми їдемо до твого дому. Зберемо твої речі, кота, чи що там у тебе є… і переїжджаємо до мене.

— У мене немає кота! — пирхаю я, очищаючи шкірку й кидаючи дольку прямо йому в рот, поки ми стоїмо на світлофорі. — Але в мене є три коробки з туфлями на шпильці та плакат із Раяном Ґослінґом!

— Ґослінґа залишаємо в минулому році, — ревниво бурчить мій гарячий татусь, але міцно переплітає свої великі пальці з моїми. — Відтепер на твоїх плакатах і в твоєму ліжку буду тільки я. Звикай до нової корпоративної політики, Катрусю!

За вікном автівки кружляють лапаті сніжинки, місто світиться святковими вогнями, а всередині мене розливається таке неймовірне, затишне і смішне щастя, що мені хочеться чхати на всі річні звіти світу. Мій новорічний дедлайн офіційно перетворився на найкращу казку!




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше