Минає ще кілька днів нашого шаленого офісного протистояння. Моє життя остаточно перетворилося на американські гірки: вдень я намагаюся тримати дистанцію та будувати з себе суворого аналітика, а ввечері Данило знаходить сотні приводів, щоб затримати мене в кабінеті, підвезти додому чи засипати компліментами, від яких паморочиться в голові. Він найнаполегливіший чоловік, якого я колись зустрічала. Але сьогодні вранці мій організм вирішив оголосити мені повномасштабну війну.
Я стою в нашій кава-зоні, тримаючи порожню чашку. Поруч Машка бадьоро засипає зерна в автомат і натискає кнопку. Апарат починає голосно гудіти, випускаючи першу цівку гарячого напою. І в цю саму секунду мені в ніс вдаряє такий жахливий, різкий запах, що в мене всередині все перевертається.
— О боже, Маш, вимкни це! — я затискаю рот долонею і відскакую до вікна. — Офісна кавомашина згоріла! Чим це тхне? Паленою гумою чи тухлими яйцями?
Машка здивовано застигає з ложкою в руці, потім нахиляється до чашки й глибоко вдихає аромат:
— Катю, ти здуріла? Це свіжа стовідсоткова арабіка з ароматом ірландського крему. Пахне просто божественно! Ти що, знову не виспалася через нашого шефа?
— Маш, я тобі серйозно кажу, мене зараз знудить! — я відчиняю кватирку і жадібно ковтаю морозне січневе повітря. Голова раптово починає крутитися, а в роті з'являється якийсь дивний металевий присмак. 🎄✨
— Так, подруго, щось з тобою не те останні дні, — Машка з підозрою примружує очі, уважно розглядаючи моє бліде обличчя. — Останнім часом ти якась дивна...
— Це просто зимовий авітаміноз і стрес, я ж казала! — я відмахуюся, швидко хапаю зі столу велику мандаринку, яку вчора залишив мені Данило, і починаю її чистити.
Мої пальці тремтять. Я дивлюся на соковиту помаранчеву дольку, і мій мозок раптом видає таку дику, божевільну команду, від якої мені самій стає страшно. Я озираюся по сторонах, помічаю на поличці маленьку сільничку, яку хтось залишив після обіду, і... щедро посипаю солодку мандаринову дольку сіллю. Після чого з диким задоволенням закидаю її в рот.
У Машки з рук з гуркотом випадає пластикова ложка. Вона дивиться на мене так, ніби в мене щойно виросла друга голова.
— Катю... Ти тільки що посолила мандарин? І з'їла його з таким виглядом, наче це найсмачніша чорна ікра у твоєму житті?
— Це... це дуже смачно, до речі, — зніяковіло бурчу я, відчуваючи, як мої щоки моментально стають пунсовими. — Спробуй, солоно-солодкий смак, дуже освіжає...
— Ну все, приїхали, — Машка хапає мене за зап'ястя і серйозно дивиться прямо в очі. — Катерино Василівно, давай увімкнемо твій хвалений аналітичний розум. Коли у тебе мали бути... ну, ці наші жіночі дні?
Я застигаю на місці з наступною долькою мандарина в руці. У голові миттєво починають вишиковуватися цифри, дати, календарі. Так, Новий рік був три тижні тому. До цього... о боже.
— Маш... — мій голос раптом зрадницьки тоншає і зривається на писк. — У мене затримка. Вже днів на п'ять.
— Так, без паніки! — Машка моментально вмикає режим спецагента. — Зараз обідня перерва. Я біжу в аптеку на першому поверсі холдингу. Куплю тобі найкращий і найточніший тест. Зустрічаємося за десять хвилин у жіночій вбиральні на третьому поверсі, там нікого немає. І тільки спробуй мені втекти!
Вона вилітає з кава-зони, а я залишаюся стояти, дивлячись на недоїдений солоний мандарин. Серце починає калатати так скажено, що мені здається, його стукіт чути навіть у кабінеті генерального директора. Що, якщо наша божевільна новорічна ніч закінчилася чимось набагато більшим, ніж просто службовий роман?