Розділ 12. Наказовий обід, або Як приборкати ревнивого тигра

Я невпевнено тупцюю біля величезного чорного броньованого «Рендж Ровера», який стоїть прямо біля головного входу в офіс. Данило впевнено знімає машину із сигналізації, і її фари кокетливо підмигують нам у засніжених сутінках.

— Сідай, Катю, — кидає він через плече, відчиняючи мені важкі передні двері.

Я акуратно застрибую на високе шкіряне сидіння. Салон пахне новою дорогою шкірою, його фірмовим парфумом і теплом. Данило обходить машину, сідає за кермо й одним плавним рухом запускає двигун. Джип м’яко рушає, розрізаючи колесами київські кучугури.

— Данило Андрійовичу, — починаю я офіційним тоном, намагаючись стримати кумедну посмішку. — А куди це ми їдемо? У моєму трудовому договорі не вказано, що я маю працювати особистим супутником директора на обідах.

— У твоєму договорі, пташко, тепер багато чого змінилося, — він навіть не дивиться на мене, упевнено крутячи кермо, але куточок його губ зрадницьки повзе вгору. — І припини називати мене за батькові, коли ми в машині. Ми тут одні.

— Добре, Даниле. Але нащо було так лякати бідного Артура? — я кокетливо закидаю ногу на ногу. — Хлопець просто приніс мені мандарини! Це дуже мило й по-новорічному.

Машина раптово гальмує на червоному світлі. Данило різко повертає голову до мене. Його темні очі примружуються, а велика гаряча долоня впевнено лягає на моє коліно, злегка стискаючи його крізь офісні штани. По тілу миттєво пролітає знайомий електричний розряд.

— Мандарини тобі буду купувати я. Тоннами, якщо захочеш, — його голос стає низьким, майже ричучим. — А цей комп'ютерний геній нехай тримає свої руки на клавіатурі, а не на твоєму столі. Зрозуміла мене, Катрусю?

— Ого, які ми владні, — пирхаю я, але серце починає вибивати божевільний чечітку. Мені шалено подобається його ця первісна ревність. — Добре-добре, ревнивий босе. Куди ти мене везеш?

— Годувати. Ти вранці нічого не їла, крім кави, я бачив по камерах, — бурчить він, знову рушаючи з місця.

Уже за п'ятнадцять хвилин ми заходимо до розкішного панорамного ресторану. Навколо кришталь, живі ялинки в гігантських діжках, приглушене світло й тихий джаз. Офіціант миттєво підлітає до нас, кланяючись Данилу як рідному батьку, і проводить нас до найвіддаленішого, затишного столика біля вікна, прихованого за пишною зеленню. 🎄✨

Данило навіть не відкриває меню. Він просто дивиться на офіціанта й упевнено каже:
— Нам фірмовий запечений стейк із телятини, салат із морепродуктами, кошик свіжого хліба. І... принесіть дівчині найкраще ігристе.

— О ні, ні, ні! — раптом перебиваю я, сама не знаючи чому. Офіціант застигає з блокнотом. — Ніякого ігристого. Прошу вибачення. Можна мені просто... звичайний томатний сік? Бажано холодний. І... огірок солоний, якщо є у вашого шеф-кухаря.

Данило здивовано піднімає одну брову, а офіціант кліпає очима, намагаючись переварити замовлення в елітному ресторані.

— Томатний сік і огірок? — перепитує Данило, коли офіціант, кивнувши, хутко зникає. — Катю, ти ж обожнюєш шампанське. Що з тобою? Ти не захворіла?

— Та ні... — я зніяковіло кручу в пальцях серветку. — Просто... останні два дні мене чомусь страшенно крутить від одного виду бульбашок. А от томатного соку хочеться так, ніби від цього залежить моє життя. Напевно, дійсно якийсь зимовий збій в організмі. Стрес через роботу під твоїм керівництвом!

Данило тихо сміється, розслабивши плечі й дивлячись на мене з такою неймовірною, теплою ніжністю, від якої весь мій зухвалий захист просто тане як сніг у травні.

— Ну вибач, пташко. Обіцяю бути трішки м'якшим шефом, — він перехиляється через стіл і ніжно бере мене за руку. — Але від обідів зі мною ти все одно не втечеш.

Ми весело розмовляємо, сперечаємося про смак стейків, і мені здається, що все просто ідеально. Але десь глибоко на задвірках моєї свідомості починає тихенько цокати якийсь дуже дивний і незрозумілий новорічний таймер.